Я ставлю коробку на траву і дістаю килима-літуна. Юрба підходить ближче подивитися, що ж я там розгортаю. Візерунок уже вилиняв, але пілотні нитки виблискують свіжістю міді. Я вмощуюся посередині і ставлю важку коробку позаду себе.
«…І прибуватимуть іще більше, аж поки не зникнуть перепони відстані та часу».
Натовп робить крок назад, коли я проводжу пальцями у необхідній послідовності для того, щоби злетіти, і килим здіймається у повітрі на чотири метри. Тепер я добре бачу, що знаходиться за дахом гробниці. Острови повертаються назад, аби знов утворити Екваторіальний архіпелаг. Я їх бачу. Я бачу сотні островів, що їх із голодних південних акваторій жене лагідний вітер.
«…Отже, із превеликим задоволенням я замикаю цей ланцюг і запрошую вас, колоніє Мауї-Заповітна, до спільноти Гегемонії Людини».
Тонка лінія церемоніального лазера-комунікатора спалахує в напрямку зеніту. Лунають оплески, й оркестр починає грати. Я мружуся в небо саме вчасно, а тому бачу, як народжується нова зоря. Частина мене до мікросекунди знала, що тільки-но відбулося.
Кілька мікросекунд телепорт функціонував. На кілька мікросекунд
Оркестр покинув грати. Люди верещать і шукають на укриття. Навіщо? При колапсі телепорту, звісно, виділяється вузький пучок рентгенівського випромінювання, але його потужності не достатньо для того, щоби проникнути крізь щедру атмосферу Мауї-Заповітної. На небі новий розчерк плазми — то «Лос-Анджелес» намагається збільшити відрив од невеличкої чорної діри, що тут же випаровувалася. Здійнявся вітер, та розхвилювалося море. Сьогодні будуть незвичні припливи.
Я хочу сказати щось глобальне, але на думку нічогісінько не спадає. Крім того, натовп зараз не в гуморі для промов. А про себе тверджу, що поміж криків та вигуків можна розчути і радісні голоси.
Я ще раз проводжу комбінацію по пілотних нитках, і килим-літун набирає швидкість над бескидом і бере курс геть із гавані. Яструб Томаса, що ледачо ширяв на пообідніх термальних потоках, у паніці залопотів крилами, щойно я наблизився до нього.
— Нехай прилітають! — кричу я йому навздогін. — Нехай прилітають! Мені буде тридцять п’ять і я буду не сам. Нехай прилітають, якщо зважаться! — Я опускаю кулак і сміюся. Вітер розвіває мою чуприну й охолоджує піт на грудях та руках.
Остуджений, я озираюся навколо і скеровую килим до найвіддаленішого острова. Не можу дочекатися, як зустрінуся з усіма іншими. І навіть більше — не можу дочекатися, як нарешті розкажу Морському народу, що Акулі настав час відвідати моря Мауї-Заповітної.
А вже згодом, коли ми виграємо всі битви і цей світ належатиме їм, я розкажу їм про неї. Я співатиму про Сірі.
І досі спадали каскади світла віддаленої космічної битви. Окрім шелестіння вітру, що ковзав укосом Твердині, надворі не чулося ані звуку. Товариство згуртувалося навколо антикварного комлогу, похилившись до нього ніби в очікуванні на продовження історії.
А її не було. Консул дістав мікродиск і поклав його до кишені.
Сол Вайнтрауб потер спинку сплячому немовляті та поцікавився в оповідача:
— Ну, ви навряд чи сам Мерін Аспік, правда?
— Ні, — похитав головою Консул. — Мерін Аспік загинув під час Повстання. Повстання Сірі.
— А звідки у вас цей запис? — спитав отець Гойт. Крізь його машкару болю всі розуміли, що історія його зворушила. — Він просто неймовірний…
— Він мені його сам передав, — відповів Консул. — За кілька тижнів до того, як накласти головою під час битви за Архіпелаг. — Чоловік обвів поглядом на спантеличені обличчя: — Я їхній онук. Сірі та Меріна. Мій батько (Донел, про якого розповідав Аспік…) став першим Радником місцевого самоврядування, коли Мауї-Заповітну прийняли до Протекторату. Згодом його обрали Сенатором, і він прослужив на цій посаді до самої смерті. Того дня на пагорбі коло могили Сірі мені було дев’ять років. У дванадцять — віці, коли інших уже приймали до збройних лав повстанців — я зустрівся вночі з Аспіком на нашому острові. Він відвів мене вбік і заборонив вступати до їхнього загону.
— А ви пішли би на війну? — запитала Брон Ламія.
— О, так. І загинув би. Як третина чоловічого населення планети, п’ята частина наших жінок. Як усі дельфіни та чимало самих островів, хоча Гегемонія і намагалася зберегти їх якомога більше неушкодженими.
— Дуже зворушливий документ, — проказав Сол Вайнтрауб. — Але чому ви опинилися тут? Навіщо це паломництво до Ктиря?
— Я ще не закінчив, — пояснив Консул. — Слухайте.
