На Хеврон я потрапив уже наприкінці тривалої ворожнечі місцевих поселенців-євреїв із сенешайськими алуїтами[203], істотами не менш тендітними, ніж безводна екологія їхнього світу. Алуїти були емпатами, і їх убили наші страх і жадоба. Страх, жадоба і нездоланна прірва між ними та нами. Але моє серце перетворилося на камінь не через алуїтів, а через самих колоністів, яких я фактично прирік.
На Старій Землі існувало слово на позначення того, ким я став — манкурт. Попри те, що Хеврон — не моя рідна планета, його нинішні мешканці втекли сюди із тих самих причин, через які мої пращури підписали Заповіт Життя на староземному острові Мауї. Та я чекав… а поки чекав, то грав свою роль… «роль» в усіх значеннях слова.
Мені вірили. Вони стали довіряти моїм щирим розповідям про те, як чудово возз’єднатися з рештою людства в єдиній громаді… ввійти до Гегемонії. Тільки вони наполягли на тому, щоб лиш одне місто розкрило свої обійми туристам. Я всміхнувся і погодився. Тепер у Новому Єрусалимі шістдесят мільйонів мешканців, а перших євреїв колоністів, котрі заселяють власне материк — десять. І вони залежать від включеного до Мережі міста в усіх життєво важливих аспектах. Іще десять років. Ну, може, менше.
Я зламався майже одразу після відкриття Хеврона для Всемережжя. Я познайомився з алкоголем, його блаженною антитезою — флешбеком та віртуальною реальністю. Ґреша лишалася зі мною в лікарні, поки я повністю не протверезів. Дивовижно, але госпіталь на єврейській планеті належав католикам. Пам’ятаю, як уночі його коридорами шелестіли сутани.
Свій нервовий зрив я пережив дуже тихо і дуже далеко, так що кар’єрі він не зашкодив. На Брешію з дружиною та сином я вже прибув у якості повноцінного консула.
