Гіперіон полностью

— Я трохи спілкувався з тамплієрами-Голосами Дерев, — прокашлявся Консул. — Їхній зв’язок із своїми деревами майже телепатичний. Реакція Мастіна була дуже спокійна. Або він себе не за того видавав, або він знав, що зореліт буде знищено і тому перервав свій зв’язок із ним. У свою вахту я збирався спуститися вниз і поставити йому пару запитань. Але його вже не знайшов. Каюта перебувала у такому стані, якою ми її потім побачили, крім одного моменту — управління кубом Мебіуса стояло на нейтральній позиції. Ерг міг утекти. Довелося перемкнути на безпечний режим, після чого я знову піднявся нагору.

— Ви не шкодили Гетові Мастіну? — ще раз перепитав Кассад.

— Ні.

— А я повторюю, якого хріна ми тобі взагалі повинні вірити? — кричав Силен. Поет допивав останню пляшку віскі зі своїх запасів.

Відповідаючи, Консул не міг відірвати від неї погляду:

— У вас немає причин мені довіряти. Врешті, це не має ніякого значення.

Довгі пальці полковника Кассада постукували по тьмяній кобурі жезла смерті:

— Що тепер робитимете зі своїм зв’язком «світло+»?

Консул зморено зітхнув:

— Відрапортую, коли відкриються Гробниці. Якщо буду живим на той момент.

Брон Ламія тицьнула в комлог.

— Можна його знищити.

Консул здвигнув плечима.

— Він іще може згодитися, — сказав Кассад. — Ми можемо підслуховувати нешифровані військові та цивільні передачі. Якщо знадобиться, можна викликати зореліт Консула.

— Ні! — вигукнув Консул. Уперше за довгі хвилини емоції взяли над ним гору. — Не можна зараз відвертати.

— Мені здається, саме зараз відвертати ніхто і не збирається, — здивувався полковник Кассад та озирнувся на бліді обличчя. Усі мовчали.

Мартін Силен сперся підборіддям на шийку спорожнілої пляшки від віскі. Відтак підвів голову і хіхікнув:

— Покарання за зраду — смерть. Усе одно всі ми помремо через пару годин, то чого б не влаштувати останню екзекуцію?

Обличчя отця Гойта скривилося в корчах болю. Тремтячим пальцем він торкнувся порепаних губ:

— Ми не суд.

— Ні, — заперечив полковник Кассад. — Якраз ми і є суд.

Консул підібгав ноги і, склавши руки, поклав їх на коліна:

— Вам вирішувати. — Емоцій у його голосі не чулося.

Брон Ламія дістала батьківський пістолет і поклала біля себе на підлозі, де вона сиділа. Її погляд метався між Консулом та Кассадом.

— То ми тут говоримо про зраду? Зраду кого? Серед нас, крім хіба що полковника, немає авторитетних громадян. Нас жбурляли непідвладні нам сили.

Сол Вайнтрауб звернувся до Консула прямо:

— Ви знехтували, мій друже, одним фактом: коли Міна Ґледстон з елементами ТехноКорду обирали саме вас для перемовин із Вигнанцями, то вони дуже добре розуміли, на що ви здатні. Можливо, вони навіть в курсі, що Вигнанці володіють технологією відкриття Гробниць (хоча з цими Штінтами із ТехноКорду ні в чому не можна бути певним), та вони напевно знали, що ви обернетеся проти обох цивілізацій, обох таборів, які принесли горе вашій сім’ї. Все це частина якогось химерного плану. Ви не більший інструмент власної волі, — він підняв немовля вгору, — ніж оця дитина.

Консул виглядав спантеличено. Спробував був щось сказати, але похитав головою і змовчав.

— Це може бути коректним припущенням, — промовив полковник Федман Кассад, — але байдуже, хто намагається нас використати як пішаків, ми все одно повинні спробувати вести свою гру. — Він поглянув на стіну, якою нерівно бігали відсвіти далекої космічної битви, забарвлюючи тиньк у червоний колір. — Через цю війну загинуть тисячі. Можливо, мільйони. Якщо Вигнанці та Ктир прорвуться у систему телепортів, під загрозою будуть мільярди життів на сотні планет.

Консул помітив, як Кассад піднімає жезл смерті.

— І це прискорило би процес для всіх нас, — правив далі Кассад. — Ктир нікого не щадить.

Усі мовчали. Здавалося, Консул прикипів поглядом до якоїсь далекої цятки.

Полковник поставив жезл на запобіжник і поклав його назад у кобуру.

— Ми зайшли далеко разом, — промовив він, — і разом здолаємо решту шляху.

Брон Ламія відклала батьківський пістолет, підвелася, перетнула кімнату, сіла навколішки біля Консула і пригорнула його. Приголомшений, він також підняв одну руку. На стіні позаду них танцювало світло.

Іще за мить до них наблизився та поклав їм руку на плечі Сол Вайнтрауб. Немовля заворушилося від несподіваного та приємного відчуття тепла зусібіч. А Консул відчув запах присипки та новонародженої дитини.

— Я був неправий, — проказав він. — У мене тепер є одне прохання до Ктиря. Я проситиму за неї. — Він лагідно торкнувся голівки Рахілі в місці, де її крихітний череп переходив у шию.

Зі сторони Мартіна Силена почувся шум, який спочатку здавався схожим на сміх, а наприкінці більше скидався на схлипування.

— Наші останні прохання, — проказав він. — Хіба музи виконують прохання? У мене немає прохань. Я просто хочу дописати поему.

Отець Гойт повернувся до поета:

— Невже це так важливо?