Гіперіон полностью

Світ, яким ми його знали, наближається до свого кінця, мої друзі, незалежно від того, що станеться з нами. У мене немає ніякого прохання до Ктиря, я не підготував жодного останнього слова для всесвіту. Я повернувся, бо мушу, бо це моя доля. Я змалку знав про своє покликання. З того самого дня, коли сам-один повернувся до могили Сірі і присягнувся помститися Гегемонії. Мені відома була ціна, яку я повинен заплатити, відміряна як життями, так і історичними подіями.

Проте коли настане час судити мої вчинки, осягати зраду, що ніби полум’я ширитиметься Мережею, аби поглинути світи, я прошу вас думати не про мене (моє ім’я не було записане навіть на воді, як казала душа вашого поета), а про смерть Старої Землі ні за цапову душу, про всіх дельфінів, чиї сірі трупи лежать і гниють під сонцем, подивитися (якими їх побачив я) на плавучі острови, яким нікуди мандрувати, оскільки знищені їхні пасовища, Екваторіальні мілини, вкриті коростою видобувних платформ, та й на самих островах тепер повно галасливої завади — туристів, що тхнуть лосьйоном від ультрафіолету і коноплею.

А ще краще — не думайте про це взагалі. Просто станьте на моє місце, після того як я ввімкнув пристрій: убивця, зрадник, гордій, я твердо стояв на мінливому піску Гіперіона із високо піднятими головою та кулаком, яким грозив небу, та кричав: «Чума обом домам!»[205]

Адже розумієте, я пам’ятаю мрію своєї бабусі. Я пам’ятаю, як воно могло би бути.

Я пам’ятаю про Сірі.

— То ви шпигун? — спитав отець Гойт. — Шпигун Вигнанців?

Консул потер щоки і нічого не відповів. Він мав вигляд утомленої, виснаженої людини.

— Еге ж, — озвався Мартін Силен, — коли мене обрали прочанином, то Директриса Ґледстон попереджала, що в паломництві братиме участь шпигун.

— Вона всім нам про це сказала, — гаркнула Брон Ламія і подивилася на Консула. Її погляд здавався сумним.

— Наш друг — шпигун, — промовив Сол Вайнтрауб, — але не просто шпигун Вигнанців. — Тут прокинулася та заплакала дівчинка. Вайнтрауб підняв її, щоби заспокоїти. — У гостросюжетних картинах таких називають подвійними або навіть потрійними агентами. У нашому випадку — агент нескінченної регресії. А насправді, агент відплати.

Консул поглянув на старого вченого.

— Це не скасовує того, що він шпигун, — промовив Силен. — А шпигунів що? Карають на горло, правда?

Полковник Кассад тримав у руках жезл смерті, не спрямовуючи його ні на кого конкретно.

— Ви підтримуєте зв’язок із кораблем? — спитав він Консула.

— Так.

— Як?

— Через комлог Сірі. Його… модифікували.

Кассад ледве кивнув.

— А з Вигнанцями підтримуєте контакт із допомогою корабельного передавача «світло+»?

— Так.

— Звітуєте про хід паломництва, як вони й очікували?

— Так.

— Відповідали?

— Ні.

— Та хіба можна йому вірити? — закричав поет. — Він же, блядь, шпигун!

— Стули пельку! — спокійним голосом озвався до Силена полковник, при цьому ні на хвилину не зводячи погляду із Консула. — Це ви напали на Гета Мастіна?

— Ні, — відповів Консул. — Та коли горів «Іґґдрасіль», я знав, що події вже пішли не так, як планувалося.

— Ви про що?