Можливо, вони досі в бікура. Ні, я обнишпорив усі їхні халупи та навколишній ліс. Вони їм ні для чого.
Байдуже!
Сьогодні виходжу, якщо зможу. Принаймні вийду якнайскоріше.
Едуаре, в мене все записано на плівку і диски!
14:00 — Сьогодні через вогнелісся не пройти. Дим мене прогнав, коли я ще навіть не дістався до активної зони.
Я повернувся до села і ще раз проглянув голограми. Це не помилка. Чудо справжнє.
15:30 — П’ять дюжин і десяток повернуться з хвилини на хвилину. Раптом вони дізнаються? Раптом вони тільки оком кинуть на мене і зрозуміють, що я був там?
Можна сховатися.
Ні, навіщо ховатися? Господь не для того мене так далеко сюди привів, щоби показати це все, а потім дати загинути від рук цих горопашних дітей.
16:15 — П’ять дюжин і десяток повернулися і розійшлися по хатах, навіть не глянувши на мене.
Я сиджу у дверях свого житла і не можу покинуть усміхатися, сміятися, молитися. Трохи раніше я вже сходив на край Розколини, проказав службу і причастився. Мешканці села полінувалися навіть голову у мій бік повернути.
Коли ж я зможу піти звідси? Доглядач Орланді і Тук говорили, що вогнелісся у повній силі тільки три місцеві місяці, сто двадцять днів. А потім заспокоюються десь на два. Ми з Туком прибули сюди на 87-й день…
Я не витерплю іще сто днів, що за цей час світ… усі світи не знатимуть такої новини.
От би якийсь екраноліт наважився на політ цим осонням понад огнелісом, щоби забрати мене звідси. От би достукатися до одного з тих супутників-інфокоректорів, які обслуговують плантації.
Можливо все. Чудеса вже на порозі.
23:50 — П’ять дюжин і десяток спустилися в Розколину. Навколо мене здіймається хор голосів вечірнього вітру.
Як мені прикро, що я зараз не з ними! Там, унизу.
Власне, я можу зробити іншу, не менш прекрасну річ. Я заколінкую край провалля і молитимуся під звуки всепланетного органа і спів небес на славу реального присутнього тут Бога.
Коли я прокинувся, ранок був ідеальним. У темно-бірюзовій оправі неба сяяв кривавий самоцвіт сонця. Я стояв біля входу до своєї хатини і спостерігав, як розсіюється вранішній туман, як добігає кінця крикливий концерт деревних приматів, як теплішає навколишнє повітря. Я повернувся всередину і ще раз проглянув свої плівки та диски.
Я розумію, що в учорашній збудженій писанині і словом не прохопився про те, що ж саме відкрилося мені під бескидом. Зараз розкажу. В мене є і диски, і фільмівки, і записи комлогу. Проте цілком можливо, що єдиним свідченням може залишитись тільки цей щоденник.
Через край провалля я перемахнув учора о 07:30. Усі бікура пішли на заготівлі до лісу. Спуск ліанами здавався досить простим. Між собою вони переплелися настільки густо, аби створити таку собі мотузяну драбину на більшості ділянок. Та варто мені було почати свій шлях униз, як часто, аж до болю заторохтіло серце. Річка піді мною бігла на глибині трьох тисяч метрів. Долаючи сантиметр за сантиметром крутосхилом і намагаючись не дивитися під ноги, я чимдуж тримався і ні на мить не випускав із рук принаймні дві ліани.
Сто п’ятдесят метрів я повз майже годину. Впевнений, що бікура їх «пробігають» за десять хвилин. Урешті-решт я добрався до нижнього краю карниза. Деякі пасма лози тікали прямовисно в безодню, але більшість чіплялися до скельної плити і тягнулися аж до стіни Розколини у тридцятьох метрах далі. Інколи ліани навіть скручувалися між собою в цілі коси і грубі підвісні місточки, якими бікура — я переконаний — ходять, майже або й узагалі не тримаючись руками. Я ж ними повз, хапаючись за лозу та читаючи молитви, ніби в дитинстві. Я прикипів очима до точки поперед себе, так начебто це допомагало забути про бездонні прогалини між рипучими щаблями рослинного походження.
Понад стіною відкрився кам’яний виступ, на який я ризикнув зістрибнути, продершись крізь ліани, коли від краю провалля мене відділяло вже не менше трьох метрів.
Усього він завширшки мав близько п’яти метрів і простягався на коротку відстань у північно-східному напрямку, де його перекривав початок карниза. Я рушив на південний захід і пройшов двадцять чи тридцять кроків, коли зупинився ніби вкопаний. Та це ж була
На хвильку я аж присів, приголомшений цим простим фактом. Навіть чотири сторіччя щоденних походів П’яти дюжин і десятка не здатні викликати таку сильну ерозію твердої гірської породи. Нею користувався хтось… або щось задовго до кораблетрощу колоністів-бікура.
Я підвівся і рушив далі. Навколо мене шумів тільки вітер, що тихенько собі дмухав у півторакілометровій щербині Розколини. До мене дійшло, що на її глибокому дні я навіть чую річку.
