— Він не із П’яти дюжин і десятка і не належить хрестоформі, — проказала Бета, радше спантеличено, ніж вороже. — То чому він не повинен умерти справжньою смертю? Ми маємо взяти камені, перерізати йому горло і випустити з нього всю кров, поки не спиниться серце. Він не належить хрестоформі.
— Він іде шляхом хреста, — повторив Альфа. — Чи може хрестоформа володіти всіма?
Цього разу після запитання запанувала тиша.
— Він іде шляхом хреста і молився в кімнаті, — правив далі Альфа. — Він не повинен помирати справжньою смертю.
— Усі помирають справжньою смертю, — відгукнувся бікура, якого я не впізнав. У мене боліли руки від постійного тримання натільного хрестика над головою. — Крім П’яти дюжин і десятка.
— Тому що вони ішли шляхом хреста, молилися в кімнаті і стали належати хрестоформі, — розвинув думку Альфа. — То хіба не повинна хрестоформа ним володіти?
Я стояв там, вчепившись у холодний метал невеликого розп’яття, в очікуванні їхнього вердикту. Я боявся смерті — відчував, що боюся її, — але загалом подумки ширяв деінде. Найбільше я шкодував, що не зможу повідомити безвірний усесвіт про базиліку.
— Гайда. Ми про це будемо говорити, — заявила Бета громаді, і вони всім гуртом потягли мене за собою, коли рушили назад у село.
Мене ув’язнили в моїй хатині. Шансів повернути собі мисливський мазер немає. Вони перетрусили всі мої речі, поки кілька осіб тримали мене. Забрали весь одяг і залишили тільки свої грубі лахи, щоби я прикрився.
Що довше я тут сиджу, то сердитішим і бентежнішим почуваюся. Мене позбавили комлогу, камери, дисків, мікрочипів… геть усього. На старому місці ще залишився однісінький невідкритий ящик з медичним діагностичним устаткуванням, але він не спроможний зарадити мені і допомогти в документуванні чуда Розколини. Якщо вони знищать речі, які забрали в мене, а потім і мене самого, то записів про базиліку не збережеться.
Якби ж у мене була зброя! Я вбив би охоронців і…
…Господи всемогутній, про що ж це я думаю? Едуаре, що мені робити?
І навіть якщо я виживу… доберуся до Кітса… вернуся назад в Усемережжя… мені ж ніхто не йнятиме віри. На Пацемі тим часом збіжить дев’ять років через час-у-борг, накопичений за момент квантового стрибка, і я буду звичайнісіньким дідом, котрий повернувся з тими самими брехнями, які і запроторили його у заслання…
Господи всемогутній, якщо вони знищать інформацію, то нехай уже нищать і мене заразом.
Мою долю вирішили на третій день.
Одразу після полудня по мене прийшли Зед і ще один, якого я кличу Тета-Головний. Коли вони вивели мене надвір, я закліпав очима від яскравого світла. Усі П’ять дюжин і десяток півколом зібралися біля краю прірви. Я вже приготувався до того, що мене в неї скинуть. Аж раптом помітив багаття.
Раніше я припускав, що бікура настільки примітивні, що вже й розучилися користуватися вогнем. Вони ним ніколи не грілися і не світили його в темних хатках поночі. Я жодного разу не бачив, щоби вони куховарили на вогні, навіть ті випадкові тушки деревних істот, які їм щастило впіймати. Але зараз багаття було велике, і розпалити його могли тільки вони. Я поглянув на те, з чого вони його зробили.
Бікура палили мій одяг, мій комлог, мої польові нотатки, плівкові касети, відеочипи, інфодиски, камеру… — все, що могло переносити інформацію. Я розверещався на них, сам намагався кинутись у вогонь і страшенно на них матюкався, як не лаявся з дитячих днів на вулиці. Вони не зважали.
Нарешті підійшов Альфа.
— Ти належатимеш хрестоформі, — тихо промовив він.
Мені було байдуже. Мене відвели назад до хатини, де я проплакав цілу годину. Охоронця біля дверей немає. Хвилину тому я стояв біля них і гадав, чи не втекти у вогнеліс. А потім мені спав на думку значно коротший і не менш фатальний забіг у Розколину.
Нічого я не зробив.
Незабаром сідатиме сонце. Вітер уже дужчає. Невдовзі. Невдовзі.
Тільки два дні? Мені здавалося, минула вічність.
Уранці вона не відставала.
Я тримаю перед собою пластину медсканера і все одно не можу повірити. Але ж доводиться. Тепер я належу хрестоформі.
За мною прийшли надвечір перед самим заходом сонця. Всі до одного. Я не став опиратися, коли мене вели до краю Розколини. Бікура лазять ліанами значно вправніше, ніж я очікував. Через мене їм довелося спускатися повільніше, але поводилися вони терпляче, показуючи мені, куди найпростіше ставити ногу і за яку лозу хапатися.
Гіперіонове світило виринуло з-під низьких хмар і ще висіло над західною стороною виднокола, коли нам залишалася пара останніх метрів до базиліки. Я не чекав, що вечірня пісня вітру виявиться такою гучною, і в мене склалося враження, ніби ми потрапили поміж труб велетенського церковного органа. Його ноти здіймалися від голосного басового булькотіння, з яким резонували мої кістки та зуби, аж до пронизливих криків, що завиграшки переходили в ультразвук.
