Сьогодні я сиджу на сонці після перегляду дисків із голограмами. Я переконався в тому, що заледве не вгавив під час підйому схилами бескиду після відкриття «базиліки», як я її тепер називаю. На уступі навпроти входу до неї є сходи, що ведуть далі в Розколину. Не настільки стерті ногами, як стежка до храму, але ж інтригують не менше. Один Господь Бог знає, які чудеса ждуть на мене внизу.
Я просто
І мене не полишає відчуття іронії своєї ситуації. Якби не Армагаст і заслання, світу довелось би чекати на це відкриття ще багато століть. І Церква померла би, перш ніж це об’явлення вдихнуло в неї нове життя.
І першовідкривачем став я.
Так чи інакше я передам повідомлення.
Я — бранець.
Сьогодні вранці я купався на своєму звичайному місці, де струмок зривається в безодню Розколини, коли почув якийсь звук і озирнувся. Широко розплющеними очима на мене витріщався бікура, котрого я був прозвав Делемом. Я привітався до нього, але маленький чоловічок повернув геть і дременув назад. Мене це спантеличило, бо цей народець рідко кудись квапиться. А потім до мене дійшло, що хоч я і не знімав ніколи штани, та, безсумнівно, порушив їхнє табу наготи, оскільки Дель побачив мене голим по пояс.
Я всміхнувся, похитав головою, закінчив одягатися і повернувся в село. Якби знаття, що на мене там чекає, я би так не веселився.
П’ять дюжин і ще десяток стояли в повному зборі, спостерігаючи за моїм наближенням.
Я зупинився за декілька кроків від Ала.
— Доброго дня, — привітався я.
Альфа тицьнув на мене пальцем, і шестеро бікура кинулися до мене, схопили за руки-ноги і пригасли до землі. Підійшов (чи підійшла?) Бета, дістаючи зі складок одягу нагострений камінь. Поки я марно борсався у спробах звільнитися, Бета розітнув мою сутану на грудях і здер із мене її рештки, поки я не залишився в чому мати народила.
Юрба підступила ближче, і я покинув борюкатися. Вони не зводили погляду з мого блідого білого тіла, перешіптуючись один з одним. Серце мало не вискакувало.
— Я щиро перепрошую, що порушив ваші закони, — почав я, — але ж немає жодних причин…
— Тихо! — скомандував Альфа і звернувся до високого одноплемінника зі шрамом на долоні, якого я прозвав Зедом. — Він не належить хрестоформі.
Зед кивнув.
— Дозвольте пояснити… — знову почав був я, проте Альфа навідліг ляснув мене затиллям руки по губах, аж кров потекла і задзвеніло у вухах. І ворожості у його діях було не більше, ніж у мені, коли я вимикав комлог.
— Що нам із ним робити? — спитав Альфа.
— Той, хто не йде шляхом хреста, повинен умерти справжньою смертю, — проказала Бета, і натовп підсунувся іще ближче. Багато хто в руках тримав гостре каміння. — Хто не належить хрестоформі, повинен умерти справжньою смертю, — повторила Бета із нотками самовдоволеної безапеляційності, притаманної завченим словесним формулам та літаніям.
— Я йду шляхом хреста! — заричав я, коли юрба стала силоміць здіймати мене на ноги. Я вхопив своє розп’яття на шиї і став відбиватися від численних рук. Нарешті мені вдалося підняти натільний хрестик вище голови.
Здійняв руку Альфа, і натовп зупинився. У раптовій тиші я чув, як за три кілометри внизу шумить ріка по дну Розколини.
— Він справді носить хрест, — проказав Альфа.
— Але не належить хрестоформі! — заперечив Дель. — Я бачив. Не такий, як ми думали. Він не належить хрестоформі! — У його голосі бриніло вбивство.
Я проклинав себе за недбалість і дурість. Майбутнє Церкви залежить від того, чи я виживу, і я занапастив наше спільне майбутнє, хибно повіривши у те, що бікура — тупі і невинні діти.
— Той, хто не йде шляхом хреста, повинен умерти справжньою смертю, — повторила Бета. Це був остаточний вердикт.
Сімдесят рук підняли каміння, і я знову закричав, усвідомлюючи, що це або мій останній шанс, або підтвердження смертного вироку:
— Я був під горою і молився вашому вівтарю! Я йду шляхом хреста!
Альфа і натовп завагалися. Я розумів, що вони намагаються осягнути цю нову думку. Непросто їм вона давалася.
— Я йду шляхом хреста і хочу належати хрестоформі, — промовив я якомога спокійніше. — Я спускався до вашого вівтаря.
— Ті, хто не йдуть шляхом хреста, повинні вмерти справжньою смертю, — гукнув Гамма.
— Але він іде шляхом хреста, — не погодився Альфа. — Він молився в кімнаті.
— Не може бути, — промовив Зед. — Там моляться П’ять дюжин і десяток, а він не з П’яти дюжин і десятка.
— Ми і раніше знали, що він не із П’яти дюжин і десятка, — трохи спохмурнів Альфа, коли мусив замислитися над поняттям минулого часу.
— Він не належить хрестоформі, — озвалася Дельта Друга.
— Ті, хто не йдуть шляхом хреста, повинні вмерти справжньою смертю, — торочила Бета.
— Він іде шляхом хреста, — сказав Альфа. — Чи може хрестоформа володіти всіма?
Зчинився галас. У загальній веремії та штовханині я спробував вирватися із чіпких рук, але послабити їхню хватку так і не зміг.
