Гіперіон полностью

— Будь ласка, — благав Гойт, якого корчило в спазмах. Консул майже бачив, як по тілу священика котяться хвилі болю.

— Звісно, — відповів він і хрипло перевів подих. — Звісно. Тільки ви мені розкажете кінець вашої оповіді.

Гойт витріщився на нього і потягнувся рукою до ін’єктора.

Тепер уже Консул укрився весь потом, відводячи руку з інструментом подалі.

— Так, за одну мить, — пояснив він, — але спочатку кінець історії. Мені конче потрібно це знати.

— О, Господи, Христе Всемогутній, — хлипав Гойт. — Будь ласка!

— Так, — видихнув Консул. — Щойно ви розкажете мені правду.

Часто дихаючи, отець Гойт звалився на руки дипломата.

— Драна паскуда, — хекав він, а потім зробив кілька глибоких вдихів, затамував дихання, поки не припинив тремтіти, і спробував сісти. Коли він знову поглянув на Консула, в його скажених очах зазоріла примара полегшення. — А тоді… ви зробите… укол?..

— Так, — відповів Консул.

— Гаразд, — кисло і важко прошепотів Гойт. — Правда. Плантація Пересебо, як я розповідав… Ми прилетіли на початку жовтня… лікія… вісім років… після зникнення Дюре. О Господи, як же болить! Алкоголь і ендорфіни вже не помагають. Тільки… чистий ультраморфій…

— Так, — прошепотів Консул. — Усе готове. Щойно ви мені все розповісте.

Священик понурив голову. Краплі поту падали з щік і носа у коротку траву. Консул бачив, як напружилися м’язи чоловіка, ніби він збирався напасти, а потім іще один спазм пройняв його миршаве тіло, і Гойт похилився вперед.

— Екраноліт загинув… не через дерева тесла. Семфа, двоє людей і я… аварійна посадка в районі Розколини, поки… поки Орланді шукав вище за течією. Його екраноліт… мав перечекати грозу.

Бікура прийшли вночі. Вбили… Семфу, пілота, ще одну людину… забув, як його звали. Мене залишили… живим. — Гойт потягнувся до свого розп’яття і зрозумів, що зірвав його. Він видав коротенький смішок, що переріс у схлипування. — Вони… розповіли мені про шлях хреста. Про хрестоформу. Розказали про Сина Полум’я.

Наступного ранку вони повели мене до Сина. Повели… побачити його. — Гойт спробував підвестися, дряпав власні щоки. Очі були широко розплющені, вочевидь, попри весь біль він забув про ультраморфій. — Три кілометри в огнеліс… велика тесла… вісімдесят-сто метрів заввишки щонайменше. Стояла тиха погода, але все одно в повітрі відчувалася електрика… багато електрики. Навкруги попіл.

Бікура не наважувалися… не наважувалися підійти ближче. Впали на коліна, опустивши свої трикляті лисі голови. Та я… наблизився… мусив. Господи… Господи Ісусе, то був він. Дюре. Те, що лишилося від нього.

Він використав драбину… піднявся метри на три-чотири по стовбуру… Збудував собі подобу опори. Для ніг. Обламав громовідводи… які стали більш схожими на бретналі, чи що… нагострив їх. Він, певно, скористався каменем, щоби прибити ноги довшим із них до опори з азбестника і самого дерева.

Ліву руку… він угородив бретналь собі між променевою та ліктьовою кістками, не задів вен… зробив, як ті кляті римляни. Дуже надійний спосіб, якщо скелет тримається купи разом. Іншу руку… праву… долонею вниз… Спершу він забив штир. Обидва кінці ж гострі. А потім… насадив на нього праву руку і якось вигнув. Гачок.

Драбина відпала… давним-давно… але ще лишався азбестник. Не згорів. Я по ньому заліз до нього. Все дотла… одяг, шкіра, верхні шари плоті… але капшук з азбестника на шиї витримав.

Штирі зі сплаву навіть тоді ще проводили струм, коли… я бачив… я відчував… і струм біг по тому, що лишилося від його тіла.

Він і на той момент виглядав, як Поль Дюре. Важливо. Я розповів Монсеньйорові. Без шкіри. Сире попечене м’ясо. Видно нерви і все інше… ніби сірі й жовті корінці. Господи, а запах. Але він виглядав, як Поль Дюре!

І тоді я все зрозумів. Геть усе. Якимсь чином… ще не прочитавши його щоденник. Зрозумів, що він там провисів… о, Господи… сім років. Живий. При смерті. Хрестоформа змушувала його жити знов і знов. Електрика… бігла крізь нього щосекунди… всі ці сім років. Полум’я. Голод. Біль. Смерть. Але всякий раз клята… хрестоформа… мабуть, немовби п’явка смоктала речовини з дерева чи з повітря, що лишилося… відбудовувала, що могла… примушувала його жити, відчувати біль, знову, і знову, і знову.

Але він переміг. Біль був його союзником. Ісусе Христе, не пару годин на дереві, а потім спис і спокій, а сім років!

Але… він переміг. Коли я забрав капшук, хрестоформа з його грудей відпала. Просто… взяла і відпала… з довгими, бісовими корінцями. А потім це… цей труп, як я вважав, цей чоловік підняв голову. Повік немає. Спечені до білого очі. Губ немає. Це подивилося на мене і всміхнулося. Він усміхнувся. І помер… насправді помер… в мене на руках. У десятитисячний раз, але цього разу насправді. Він усміхнувся і помер.

Гойт зупинився, подумки вступивши в діалог зі своїм болем, а потім, періодично зціплюючи зуби, продовжив: