— Бікура забрали мене… назад… у Розколину. Наступного дня прилетів Орланді. Урятував мене. Він… Семфа… я не зміг… він спопелив лазером село, спалив бікура, котрі стояли там, наче тупа отара баранів. Я не… не сперечався з ним.
Гойт подивився Консулу в очі і махнув скорченою рукою.
— Спершу анальгетики допомагали. Але з кожним роком… з кожним днем… ставало все гірше. Навіть у фузі… біль. Я в будь-якому разі мусив би повернутися. Як же він…
Консул рухався швидко. Він ввів під пахву повну ампулу ультраморфію, підхопив Гойта, коли той заточився, і обережно опустив непритомну постать на підлогу. Із затуманеними очима Консул розідрав просяклу потом сорочку, відкидаючи її руб’я з грудей Гойта. Там вона й була, схована під його блідою шкірою і схожа на великого, вогкого, хрестоподібного черва. Консул набрав повітря в груди і перевернув священика. Друга хрестоформа знаходилася там, де він і очікував. Дрібніший, подібний на розп’яття рубець між лопатками. Коли пальці Консула торкнулися запаленої плоті, він поворушився.
Консул рухався хутко та раціонально: спакував речі священика, прибрався в кімнаті й обережно вдягнув непритомного, як ніби вбирав небіжчика зі своєї родини.
Задзвенів комлог Консула.
— Треба рушати, — пролунав голос полковника Кассада.
— Уже йдемо, — відповів Консул. Через комлог він викликав клонів екіпажу, яким наказав забрати багаж, а сам поніс отця Лінара Гойта, чиє тіло, здавалося, геть нічого не важить.
Люк капсули розчинився, і Консул ступив назовні, виринувши з глибокої тіні гілок на голубувато-зелене світло планети, яка заповнювала собою небо. Вигадуючи історію для супутників на ходу, Консул пригальмував на секунду, аби запам’ятати обличчя того чоловіка вві сні. Потім зиркнув угору на Гіперіон і пішов далі. Консул знав, що навіть якби сила тяжіння тут була стандартною земною, то тіло в його руках здавалось би не набагато тяжчим.
Йому довелося пережити смерть своєї дитини, але тепер він знову пригадав відчуття, коли батько несе сонного сина у ліжко.
У столиці Гіперіона, місті Кітс, був теплий, дощовий день, і навіть коли з неба припинило лити, паволока хмар усе одно тяжко і повільно сунула над ним, впорскуючи в повітря запахи морської солі. У двадцятьох кілометрах на захід був океан. А вже надвечір під вигоряння сірого дня у сірих сутінках парний акустичний удар[51] струснув будинки й одбився луною від самітної гори-скульптури на півдні. Угорі замрів біло-синій підсвіт. За півхвилини запону хмар продер корабель ебенової барви, що акуратно спустився на хвості термоядерного полум’я, блимаючи навігаційними вогнями червоного й зеленого кольорів на тлі сірого неба.
На одній тисячі метрів у корабля ввімкнулися посадкові маячки, і три когерентні промені світла з космопорту, розташованого на північ від міста, підхопили їхній сигнал і, по-хазяйськи припрошуючи, взяли зореліт у триногий рубіновий замок. На висоті в триста метрів корабель завис і плавно сковзнув убік, наче пивний кухоль по вологій стільниці шинквасу в барі, невагомо вмостившись у вже підготованій до його прийому шахті.
Усередині зореліт потрапив під душ високого тиску, струмені якого обмили все укриття та основу корабля. Здійнялася справжня стіна пари, яка, заплутавшись у завісі мжички, посунула далі бетонними плитами летовища. Коли потоки води вщухли, з усіх звуків навколо лишився тільки шепіт дощу і спорадичні скрипи та потріскування охолоджуваного корпусу зорельота.
У двадцятьох метрах над стіною довкруг шахти з’явився телескопічний балкон, що витягнувся із носової частини корабля. На нього вийшли п’ять постатей.
— Дякую, пане, що підкинули, — проказав Консулові полковник Кассад.
Консул кивнув і сперся на перила, вдихаючи свіже повітря на повні груди. На його плечах та бровах лягло намисто з дощинок.
Сол Вайнтрауб дістав немовля з крісла-переноски. Якісь зміни атмосферного тиску, температури, запахів або рух, шум чи все нараз толокою розбудило її, і мала зайшлася плачем. Вайнтрауб підкинув її у руках, затуркотів до неї, але плач тільки посилився.
— Доречний коментар стосовно нашого прибуття, — відмітив Мартін Силен. Поет убрався в довгий пурпуровий плащ і червоний берет, заломлений до правого плеча. Дідуган відсьорбнув із винного келиха, який приніс із вітальні. — Катзна-що і збоку бантик, як же тут усе помінялося!
