Едуаре, я провів так багато годин, змагаючись зі своєю вірою — браком віри, — але зараз у цьому страхітливому куточку майже забутого світу, спантеличений цим осоружним паразитом, я віднайшов у собі снагу вірити так, як вірив тільки в дитинстві, коли ми з тобою були хлопчаками. Тепер я розумію цю потребу у вірі: чистій, сліпій вірі, що кидає виклик здоровому глузду, — у крихітному оборонці життя в дикому та нескінченному океані Всесвіту, яким керують бездушні закони, абсолютно байдужі до маленьких раціональних істот, котрі його населяють.
День за днем я намагався віддалитися від Розколини, і день за днем я зазнавав настільки жахливого болю, що він уже здається матеріальним складником мого життя, як і крихітне сонце у небі ляпіс-лазурової та зеленої барв. Біль став моїй союзником, моїм ангелом-охоронцем, моїм останнім містком, що лучить мене із людством. Хрестоформа не любить болю. Я теж не люблю, проте аналогічно до неї я прагну використати його в своїх цілях. І роблю я це свідомо, а не інстинктивно, як бездумна маса чужорідної тканини, вросла в мене. Ця річ нестямно прагне безсмертя. Я помирати теж не хочу, однак із радістю радше зустріну біль та смерть, аніж довіку гибітиму бездумним життям. Життя для мене священне — я і надалі тримаюся цього ключового елемента церковної мислі та вчення за останні дві тисячі вісімсот років, упродовж яких життя здешевіло. Але ще більш священною для мене є душа.
Нині я усвідомлюю, що помилявся, коли прагнув підправити дані з Армагаста. Я цим не переродження пропонував Церкві, а перехід до псевдожиття, схожого на існування цих живих трупів. І якщо Церкві судилося вмерти, вона не повинна пручатися. Навпаки — зробити це у славі, повністю усвідомлюючи власне переродження в Христї. Вона мусить піти в пітьму, без охоти, але гідно, сміливо і впевнено у власній вірі, — так, як пішли мільйони до нас, зберігаючи свою віру впродовж поколінь, що змагалися із смертю в усамітненій тиші таборів смерті, ядерного вогню, ракових палат і погромів, уходячи в пітьму якщо і не з надією, то з молитвою на вустах. Адже на це була своя причина, і це варте всього болю та жертовності. Усі, хто перед нами зник у темряві, робили це не будучи впевненими в логіці процесу, не розуміючи фактажу, без всеосяжної теорії, а лише тримаючись за тонку ниточку надії або ж хисткі переконання й віру. Тож якщо навіть вони змогли уберегти свої непевні сподівання, то я тим паче мушу… тим паче мусить Церква.
Більше я не вірю, що хірургічне втручання або терапія можуть зцілити мене від цієї зарази, проте якщо комусь пощастить відділити її від мене, дослідити і знищити, хай би коштом моєї смерті, я залишуся цілком вдоволений.
Огнелісся дуже тихе, спокійнішим воно не буває. А зараз спати. Вдосвіта у путь.
Виходу немає.
Чотирнадцять кілометрів углиб лісу. Де-не-де горить вогонь і пробігає електрична дуга, але йти можна. Три тижні в дорозі, і я був би на місці.
Але мене не пускає хрестоформа.
Біль схожий на серцевий напад, який не минає. Я чвалав уперед, падав і повз у попелі. Потім непритомнів. Отямившись, я помічав, що повзу
Надвечір бікура прийшли до лісу, знайшли мене в п’ятьох кілометрах від Розколини і віднесли назад у село.
Господи Ісусе, як ти дозволив явитися на світ цьому неподобству?
Надії немає. Хіба що хто прийде в пошуках мене.
І знову спроба. І знову біль. І знову поразка.
Сьогодні мені шістдесят вісім стандартних років. Будую капличку біля Розколини. Спробував учора спуститися до річки, але Бета з чотирма іншими завернули мене назад.
Минув цілий рік на Гіперіоні. Рік чистилища. Або ж пекла?
Добуваючи камінь на терасі трохи нижче від уступу, де я будую капличку, сьогодні зробив відкриття — громовідводи-розрядники. Певно, бікура викинули їх у провалля, коли вбили Тука тієї ночі двісті двадцять три дні тому.
Вони допоможуть мені пройти через огнелісся у будь-який час, якщо дозволить хрестоформа. Але то в жодному разі. Якби ж тубільці не знищили мою аптечку зі знеболювальними! Але просидівши сьогодні цілий день із громовідводами у руках, я придумав одну штуку.
Тривали грубі експерименти з медсканером. Два тижні тому, коли Тета зламав ногу в трьох місцях, я спостерігав за реакцією хрестоформи. Паразит чудово справився, блокуючи біль. Більшість часу Тета лежав непритомний, а його організм виробляв ендорфіни в неймовірній кількості. Проте перелам був напрочуд болючий, і за чотири дні бікура просто перерізали Теті горлянку і віднесли його до базиліки. Хрестоформі простіше відновити його з нуля, ніж терпіти такий біль тривалий час. Але ще до його вбивства медсканер засік значне зменшення нематод хрестоформи в деяких частинах центральної нервової системи.
