Консул, який не був на Гіперіоні всього вісім років, не міг не погодитися. Коли він жив у Кітсі, місто від космопорту відділяло добрячих дев’ять кілометрів. Зараз же по всьому периметру злітне поле оточили халабуди, намети і неасфальтовані вулички. За його пам’яті до крихітного космопорту залітав хіба що єдиний корабель на тиждень, а зараз тільки в його полі зору перебувало більше двадцяти космічних апаратів. Невеличку адмінбудівлю та митницю змінила величезна корпусна споруда, а ген далі на заході, де зараз похапцем розширювали летовище, з’явилися дюжина нових пускових шахт і розмітка для посадки спускових катерів. Увесь його обшир тепер захаращували десятки вкритих камуфляжними сітками модулів, які, на переконання Консула, могли слугувати абсолютно будь-чим: від диспетчерських станцій і до казарм. У далекому краю апарелі злітно-посадкової смуги один із таких боксів вищирився в небо цілим лісом екзотичних антен.
— Прогрес, — буркнув дипломат.
— Війна, — поправив його полковник.
— Та це ж
— Боже мій, — ахнув Консул, — ви маєте рацію.
Кассад дістав бінокль, і вони всі разом, по черзі роздивлялися тисячі постатей, які торгали дротяний паркан і тиснули на поле, що їх відштовхувало.
— Хто це? — і далі питала Ламія. — Чого їм треба? — Навіть із відстані півкілометра бездумна воля натовпу бентежила. У межах периметру виднілися чорні обриси вартових із числа Десантного корпусу Збройних сил. Консулові спало на думку, що клапоть сирої землі між дротяною огорожею, полем-стримувачем і десантниками майже напевно говорив про міни, зону враження смертепроменями або все одним гамузом.
— Вирватися хочуть, — пояснив Кассад.
Але ще до того, як відгукнувся полковник, Консул уже зрозумів, що міські кишла навколо космопорту та юрба біля його воріт неминучі. Населення Гіперіона готове його
— Ну, я знаю принаймні одного, хто лишиться, — відгукнувся захмелілий Мартін Силен і тицьнув рукою в напрямку низьких гір за рікою на півдні. — Сумний Слізливий Самодержець Вільям, упокой Господи його грішну душу. — Крізь мряку і все густіше надвечір’я скульптурний лик Сумного Короля Біллі ледве проглядав. — Я знавав його, Гораціо[52]. Мастак на невгавні жарти. І жодного смішного. Кізяк непутящий. Так, Гораціо.
Сол Вайнтрауб відійшов під прикриття корабельного відсіку, аби врятувати немовля віді мжички, а бесіду — від її плачу. Він тицьнув пальцем:
— Хтось їде.
Вологою бетонкою до них наближався автомобіль у пасивному полімерному камуфляжі та військова «емтешка» з додатковими повітронагнітачами, які дозволяли їй триматися на льоту у слабкому магнітному полі Гіперіона.
Мартін Силен не міг одвести погляду від невблаганного лику Сумного Короля Біллі і ледве чутно собі під носа бурмотів:
Масажуючи обличчя обома руками, на балкон вийшов отець Гойт. Із широко розплющеними очима та неуважним поглядом він був схожий на дитину, яка щойно прокинулася:
— Ми вже на місці?
— Так точно, трясця їхній матері. — Мартін Силен повернув бінокль полковникові. — Ходімте вниз, привітаємося із жандармами.
Справити враження на юного лейтенанта-десантника делегація, схоже, не змогла навіть після того, як він просканував пластину-допуск Гета Мастіна, яку йому видав сам командувач експедиційного корпусу. Лейтенант неквапом зчитував інформацію із візових чипів, тримаючи гостей під дощиком, вряди-годи випльовуючи зверхні коментарі, якими часто тішаться такі от хлопчики на побігеньках, коли дориваються хай до якої незначної, та все ж таки влади. Аж раптом він добрався до чипа Федмана Кассада і підвів на нього погляд переляканого горностая:
— Полковнику Кассад?
— У відставці, — підтвердив той.
— Пробачте, полковнику, — затинаючись через слово, пробелькотів лейтенант, коли дерев’яними пальцями віддавав візи пілігримам назад. — Я навіть не уявляв, що в складі делегації можете бути ви. Тобто… ну, капітан тільки сказав… я маю на увазі… полковнику, мій дядько воював під вашим командуванням на Брешії. Я маю на увазі… пробачте, полковнику. Якщо я чи мої люди можуть якось допомогти…
— Вільно, лейтенанте, — урвав його Кассад. — Ми можемо розраховувати на який-небудь транспорт до міста?
