Гіперіон полностью

— Збройні сили помагають? — поцікавився він. — Це вони відлякують Ктиря від великих міст?

— Збройні сили і пальцем за цей час не поворухнули, — похитав головою Тео. — Хіба що тримають натовп під контролем. Десантура багато з себе корчить. Нібито взяли під повний контроль роботу космопорту і гавань у Порт-Р., а позмагатися із Ктирем навіть не намагалися. Вони чекають на бої з Вигнанцями.

— Самооборона? — питав далі Консул, хоча знав, що слабенько підготовані ополченці майже ні на що б не згодилися.

— Утрати в живій силі самооборони складають вісім тисяч, як мінімум. Генерал Брекстон водив свою «Третю ударну» вгору по Річковій дорозі, аби «дати гідну відсіч і завдати поразку Ктиреві прямо в його лігві». Більше ми про них нічого не чули.

— Це такий жарт? — не повірив другові Консул, але погляд в очах співбесідника був промовистим: не жарт. — Тео, — почав він свіжу думку, — звідки ж у тебе взявся час зустріти нас у космопорту?

— Нізвідки, — відповів генерал-губернатор і глянув назад. Решта спали або виснажено розглядали пейзажі за вікном. — Нам потрібно поговорити. Я хочу вас розрадити від подорожі.

Консул замотав головою, але Тео міцно схопив його за руку.

— Чорт, та послухайте ж мене. Я знаю, наскільки складно вам було сюди повертатися після… після всього, що сталося, але трясця, не можна так усе взяти і покинути без жодної на те причини. Киньте цю кляту прощу. Лишайтеся в Кітсі.

— Я не можу… — почав був Консул.

— Та послухайте ж мене, — вимагав Тео. — Причина номер один: ви найкращий дипломат і кризовий менеджер, якого я знаю. Нам потрібні ваші вміння.

— Це не має…

— Помовчте хоч хвилинку! Причина номер два: ви з іншими і за дві сотні ке-ме не підійдете до Гробниць часу. Минули вже старі ваші часи, коли бісові самогубці могли дістатися туди і ще якийсь тиждень там потинятися, можливо, навіть передумати і вернутися назад. Ктир розходився не на жарт. Він як пошесть.

— Я розумію, але…

— Причина номер три: ви потрібні мені. Я благав Центр Тау Кита відправити мені когось на допомогу, і коли дізнався, що це будете ви, то… дідько, та я тільки завдяки цьому і протримався тут два роки.

Консул, не розуміючи, похитав головою.

Тео повернув до центру міста. Апарат завис, а Тео відірвав погляд від приладів і поглянув прямо в очі Консула:

— Я хочу, щоб ви перебрали на себе посаду генерал-губернатора. Сенат не втручатиметься. Ну, може, Ґледстон буде проти, але поки вона дізнається, то буде вже пізно.

Консул почувався, наче йому загилили в сонячне сплетіння. Він дивився кудись удалечінь, у лабіринти вузьких вуличок та похилених будинків — це був Джектаун, Старе Місто. Коли він урешті підібрав слова, то проказав:

— Не можу, Тео.

— Слухайте, якщо ви…

— Ні. Я справді не можу. Я нічим би насправді не зарадив, якби прийняв твою пропозицію. Але насправді, все значно простіше: я не можу. Я мушу продовжувати цю прощу.

Тео поправив окуляри і глянув поперед себе.

— Послухай, Тео. Ти — найздібніший і найкомпетентніший спеціаліст у закордонних справах, з яким мені доводилося будь-коли працювати. А я вже вісім років, як відійшов від справ. Гадаю…

— Вам, напевно, потрібно до храму Ктиря? — перебив його Тео, стримано кивнувши.

— Так.

Екраноліт зробив коло і приземлився. Консул замислено витріщався в нікуди. Коли піднялися і сховались складні двері апарата, Сол Вайнтрауб проказав:

— Святий Боже…

Товариство вилізло з екранольота на обгорілі та розкидані руїни колишнього храму Ктиря. Приблизно двадцять п’ять місцевих років тому доступ до Гробниць часу було закрито у зв’язку з їхньою надмірною небезпечністю, і тому храм Ктиря перетворився на найпопулярніший туристичний об’єкт Гіперіона. Розкинувшись на три повноцінні квартали, ввігнавшись у небо голкою свого понад стоп’ятдесятиметрового центрального шпиля, центральна культова споруда Церкви Ктиря була водночас і собором, що вселяв побожний страх, і жартом у готичному стилі, з плавними обводами контрфорсів, які підпирали камінь, намертво припаяний до його каркасу з армованого металу, й ешерівською гравюрою[54], багатою на візуальні трюки з перспективою та неймовірними кутами, і Босховим кошмаром, повним тунельних входів, прихованих кімнат, темних садів і заповідних частин. Та більш ніж усім іншим цей храм був частиною минулого Гіперіона.

Усе зникло. Гори почорнілого каміння тільки й натякали на колишню велич споруди. Поплавлені сталеві балки стирчали зі стін, немовби ребра небіжчика-гіганта. Більшість уламків засипали собою ями, підвали та переходи, що знаходилися попід пам’яткою архітектури трьохсотрічної давнини. Консул підійшов упритул до однієї з таких ям і замислився над легендою про те, що глибокі підземелля храму тягнулися аж до одного з лабіринтів планети.