Клони екіпажу прибирали зі стола тарілки та почали розносити десерт: шербет, каву, фрукти корабля-дерева, прісноводного горбаня, торт і всілякі шоколадні витребеньки з Ренесансу. Мартін Силен відмахнувся від солодощів, натомість замовив клонам іще одну пляшку вина. Консул і собі помізкував кілька секунд та й загадав прислузі віскі.
— Мені чомусь спало на думку, — почулося зі сторони Сола Вайнтрауба, коли всі вже доїдали десерт, — що виживемо ми чи ні, залежить від бесіди.
— Ви про що? — не зрозуміла Ламія.
Вайнтрауб замислено гойдав дитину, яка спала, притиснувшись до його грудей.
— Ну, дивіться… Чи знає хтось із вас, наприклад, чому вас обрано Церквою Ктиря та Річчю Спільною для цієї подорожі?
Усі промовчали.
— От і мені здалося, що ні, — правив далі Сол Вайнтрауб. — Іще дивовижнішим є те, що, здається, ніхто з нас не є ні послідовником, ні шанувальником Церкви Ктиря, правда? Я, скажімо, — єврей, і якими би плутаними не стали мої релігійні переконання у цей час, серед них марно шукати культ органічної машини для вбивства. — Вайнтрауб звів важкою бровою та оглянув присутніх за столом.
— Я — Істинний Голос Дерева, — промовив Гет Мастін. — І хоч багато храмовників вірять у те, що Ктир є Аватарою покарання[11] тим, хто не годується від кореня, я мушу визнати, що ця єресь не грунтується[12] на заповітах і вченні М’юїра.
Ліворуч від капітана плечима здвигнув Консул.
— Я атеїст, — проказав він, дивлячись на світло крізь склянку із віскі, — і ніколи не спілкувався із представниками культу Ктиря.
— У духовний сан мене висвятила Католицька церква, — невесело всміхнувшись, проказав отець Гойт. — Поклоніння Ктиреві суперечить усьому, на чім вона стоїть.
Полковник Кассад похитав головою, чи то відмовляючись відповідати на запитання, чи то заперечуючи свою приналежність до послідовників Ктиря. Ніхто до пуття не зрозумів.
Мартін Силен широко повів рукою:
— Мене охрестили лютеранином. Цієї підмножини вже не існує. Перш ніж народилися ваші батьки, я вже сповідав дзен-гностицизм. Я був католиком, вірив в об’явлення, ставав неомарксистом, інтерфейсним муджахідом, Потрясальником Кордонів, сатаністом, єпископом у церкві Джейкової Нади[13] і справним передплатником писанини Інституту гарантованої реінкарнації. Тепер же радий визнати — я простий поганин. — Він усміхнувся всім навколо. — А для язичників, — підняв він тост, — Ктир — прийнятне божество.
— Релігією нехтую, — заявила Ламія. — Їй мене не пройняти.
— Мені здається, ви всі зрозуміли, що я мав на увазі, — проказав Сол Вайнтрауб. — Жоден із нас не поділяє догматів Ктиря, і тим не менше старійшини цієї чутливої спільноти обрали саме нас із-поміж мільйонів вірян-претендентів для мандрівки до Гробниць часу… і їхнього лютого бога… у цій останній прощі.
Консул похитав головою:
— Може, вам так і здається, пан-Вайнтраубе, проте я все одно не збагну для чого.
— Схоже, наші причини повернутися на Гіперіон настільки переконливі, аж навіть Церква Ктиря та ймовірнісні інтелекти Гегемонії дійшли згоди, що ми заслуговуємо на це право. — Учений відсторонено погладжував бороду. — Деякі з них (як-от, наприклад, мої) можуть бути відомі широкій громадськості, але я певен, що повною мірою ці причини знають тільки люди, присутні за цим столом. Тож я пропоную, щоб за ці кілька днів, які нам лишилися, ми розповіли один одному свої історії.
— Навіщо? — ніяк не міг зрозуміти полковник Кассад. — Я не розумію мети.
— А вона є, — усміхнувся Вайнтрауб. — Щонайменше, ми розважимося і бодай краєм ока зможемо зазирнути в душі товаришів у дорозі, перш ніж сам Ктир або які-небудь інші лиха відволічуть нашу увагу. Окрім того, якщо ми виявимося достатньо обізнаними, аби знайти спільну нить, яка лучить наші життя із його забаганками, то раптом це дарує нам осяяння і розуміння, як порятувати всі наші душі?
Мартін Силен розреготався і заплющив очі:
— Це Леніста, правда? — уточнив отець Гойт. — Я вивчав її в семінарії.
— Тепло, — розплющив очі Силен і долив собі вина. — Це Єйтс. Пісюн жив за п’ятсот років до того, як Леніста вперше потягнула матір за сталеву цицьку.
— Послухайте, — не здавалася Ламія, — ну який сенс у переповіданні всіх цих історій? Коли ми зустрінемо Ктиря, то повідомимо
— Так говорить міф, — знизав плечима Вайнтрауб.
— Ктир — це не міф, — відгукнувся Кассад. — Так само як і його сталеве дерево.
— Тоді нащо нудити перед усіма своєю історією? — спитала Ламія, нанизавши на виделку останній шматочок сирної запіканки.
