Шостим пілігримом та єдиною жінкою серед присутніх була Брон Ламія[7]. Коли її представили, детектив так прикипіла очима до Консула, що навіть після того, як вона відвела погляд, чоловік відчував усю його важкість.
Колишня громадянка Луза — планети, із силою тяжіння в 1,3 рази більшою, ніж на Старій Землі — Ламія заввишки здавалася такою самою, як і поет, що сидів за два стільці від неї справа, проте навіть її вельвет-кордовий комбінезон не міг приховати розвинутої мускулатури присадкуватого тіла. Чорні кучері сягали плечей, брови — дві темні горизонтальні риски на широкому чолі, крупний і гострий ніс, що тільки додавав орлиної хижості погляду жінки. Її вуста були широкими та виразними, а через це — чуттєвими. Їх підняті кутики надавали легкому посміху і жорстокості, і рівною мірою грайливості. А чорні очі кидали виклик спостерігачу: спробуй-но вгадай, яка я цього разу.
Консулові спало на думку, що Ламію можна вважати красунею.
Після закінчення формальностей він прокашлявся і звернувся до храмовника:
— Гете Мастіне, ви казали, що прочан семеро. То сьомий — це немовля пан-Вайнтрауба?
Каптур Гета Мастіна повільно гойднувся зі сторони в сторону:
— Ні. Пілігримом може стати тільки той, хто робить свідомий вибір і рушає на пошуки Ктиря.
Товариство за столом заворушилося. Усім було відоме те, що знав і Консул: церква Ктиря дозволяє подорож на північ, лише коли кількість прочан складає просте число.
— Сьомий — це я, — відказав їхній господар, — Гет Мастін, капітан тамплієрського корабля-дерева «Іґґдрасіль» і його Істинний Голос. — Під час тиші, що запанувала за столом після такого оголошення, храмовник змахнув рукою, і клони заходилися подавати страви останньої перед посадкою трапези.
— То Вигнанці ще не в системі? — поцікавилася Ламія хриплим гортанним голосом, який напрочуд зачепив якісь струни в душі Консула.
— Ні, — відповів Гет Мастін. — Проте ми їх випереджаємо буквально на пару стандартних днів. Наші прилади зафіксували термоядерний вогневий контакт у межах тутешньої хмари Оорта[8].
— Значить, бути війні? — запитав отець Гойт. Слабкий голос у слабкому тілі. Всі промовчали, і священик розвернувся до Консула, так ніби питання від початку призначалося саме для нього.
Той зітхнув. Клони екіпажу подавали вино. Шкода, не віскі.
— А хтозна, що в цих Вигнанців на умі, — промовив він. — Здається, вони вже давно не керуються людською логікою.
Тут гучноголосо розреготався Мартін Силен і, махаючи рукою, пролив вино:
— Власне, можна подумати, що ми,
— Якщо незабаром почнуться серйозні бойові дії, — спохмурніла Ламія, — влада може заборонити нам посадку.
— Не заборонить, — відказав Гет Мастін. Сонячне проміння пробилося крізь складки його клобука й освітило жовтувату шкіру.
— Порятуватися від певної смерті під час війни, щоб однозначно наразитися на смерть від Ктиря, — пробурмотів отець Гойт.
— «There is no death in all the Universe!» — вибухнув цитатою Мартін Силен, так що й подорожнього в глибокій кріогенній фузі розбудив би. Поет осушив свій келих і підніс спорожнілий кубок у тості, який, напевно, проголошував зіркам:
Поет раптом зупинився і долив собі вина, не забувши відригнути в тиші, що запанувала після його декламації. Шестеро перезирнулися. Консул завважив, що Сол Вайнтрауб ледве посміхався, аж доки на руках у нього не заворушилося немовля і не відволікло його.
— Ну, що ж, — непереконливо почав був отець Гойт, ніби намагався пригадати, що в нього крутилося на язиці ще якусь мить тому, — якщо конвой Гегемонії відлетить і Вигнанці просто займуть Гіперіон, то, може, окупація буде безкровною і вони нам не перешкоджатимуть?
Полковник Кассад тихо розсміявся:
— А Вигнанцям не потрібно
— Ну… — намірився щось відповідати отець Гойт, але речення так і не закінчив.
Поки клони прибирали суп і салати та розчищали місце під головну страву, бесіда не клеїлася.
