Гіперіон полностью

— Ми живемо в дивні часи, — ніжно погладив голівку заснулого немовляти Вайнтрауб. — Через те що ми — дрібка однієї сотої процента громадян Гегемонії, що подорожують поміж зірок, а не Мережею, то репрезентуємо химерний набір різних епох нашого спільного недалекого минулого. Мені, скажімо, шістдесят вісім стандартних років, проте через накопичений протягом мандрівок час-у-борг, ці вісім і ще шістдесят літ розтягаються на понад століття історії Гегемонії.

— То й що? — не зрозуміла сусідка.

Вайнтрауб, розкривши долоню, обвів рукою всіх навколо.

— Ми всі — острівці часу, ми всі — океани розмаїтої перспективи. Іншими, можливо, доречнішими в цій ситуації, словами, кожен із нас тримає фрагмент головоломки, яка не піддавалася нікому від часу, як людство вперше ступило на Гіперіон. — Старий чоловік пошкрябав носа. — Це загадка. І правду кажучи, мене ваблять загадки, навіть якщо мені лишився тільки тиждень на таку любов. Я би-от залюбки пролив трохи світла на цю таємницю. А якщо нічого не вийде, то спроби її розгадати вже цілком достатньо.

— Згоден, — беземоційно підтримав єврея Гет Мастін. — Мені цього на думку не спадало, та пропозиція обмінятися такими історіями перед зустріччю із Ктирем мені видається мудрою.

— А як перевірити, чи хтось не бреше? — спитала Ламія.

— Ніяк! — вишкірився Мартін Силен. — І це прекрасно.

— Варто проголосувати, — заявив Консул. Він усе ще думав про суперечливе переконання Міни Ґледстон у тому, що один із членів групи працює на Вигнанців. Історії — це спосіб його викрити? — Консул усміхнувся, уявивши настільки дурного вивідувача.

— А хто вирішив, що ми тут граємось у демократію? — сухо запитав полковник Кассад.

— Краще нам у неї і справді гратися, — відповів Консул, — бо для того, щоб кожному з нас досягнути власної цілі, вся група повинна дістатися володінь Ктиря у повному складі. Нам потрібен якийсь механізм ухвалення рішень.

— Ми могли би призначити старшого, — запропонував полковник.

— Срав я на такі пропозиції, — милим голосом відгукнувся поет. Інші за столом також похитали головами.

— Гаразд, — підсумував Консул. — Отже, голосуємо. І першим нашим рішенням ми повинні розглянути пропозицію пан-Вайнтрауба всім розказати про історію своїх стосунків із Гіперіоном.

— Усе або ж нічого, — поправив Гет Мастін. — Або ми їх усі розповідаємо, або ніхто. Рішення ухвалюватимемо більшістю голосів.

— Згода, — кивнув Консул, якого раптом зацікавила перспектива почути розповіді інших і водночас не полишала думка, що своєї йому переказувати не доведеться. — Хто за те, щоби вислухати історії?

— Я, — промовив Сол Вайнтрауб.

— Я, — сказав Гет Мастін.

— Обома руками за, — відгукнувся Мартін Силен. — Я би не обміняв цей комічний фарс навіть на місяць в оргазмічних лазнях Шоте.

— Я теж за, — здивувавшись самому собі, проголосив Консул. — Хто проти?

— Я, — підняв руку отець Гойт, але сили в його голосі не було.

— Мені ця затія здається дурною, — заявила Брон Ламія.

— Полковнику? — Консул звернувся до Кассада.

Федман Кассад просто знизав плечима.

— Так і зафіксуємо: чотири «за», два «проти», один утримався, — підсумував екс-дипломат. — Рішення ухвалено. Хто розпочне?

За столом запанувала тиша. Нарешті Мартін Силен відірвав погляд від клаптика паперу, на якому він писав. Роздерши його на кілька смужок, поет проголосив:

— Тут номерки від одного до семи. Потягнемо жереб і розповідатимемо у відповідному порядку, еге ж?

— Дитячий садок, — буркнула пан-Ламія.

— А я родом із дитячого садка, — відповів їй посмішкою сатира Силен. — Шановний пане посол, — звернувся він до Консула, — дозвольте скористатися цією подушкою з галунами, яку ви носите замість шапки.

Консул передав свій формений капелюх, у який на початку склали всі папірці, а потім пустили по колу. Першим тягнув Сол Вайнтрауб, а Мартін Силен — останнім.

Консул розгорнув свій клаптик, пересвідчившись, що ніхто не підглядає. Він буде сьомим. Чоловік видихнув із полегшенням, так ніби повітря тікало із надміру насмокованої ним кульки. Тепер не без того, міркував він, що своє вагоме слово скажуть події, і його історії просто ніхто не дочекається. Або ж війна поверне все в академічне річище. Чи й навіть його товариші просто знеохотяться до цих бесід. Або ж усе царство вмре, або ж сам кінь[15]. Або ж цей кінь навчиться говорити.

«Тепер ніякого віскі», — подумалося Консулу.

— То хто перший? — запитав Мартін Силен.

Під час короткої паузи в тиші Консул чув, як у супокійному леготі шелестить листя.

— Я. — Обличчя священика виказувало ледве притлумлюваний біль. Цю міну Консулові доводилося бачити у своїх смертельно хворих друзів. Гойт підняв свій клаптик паперу, на якому була чітко надряпана римська цифра І.

— Гаразд, — відкоментував Силен. — Шквар!

— Отак одразу? — здивувався Гойт.