Майже вдосвіта розібрався свіжий вітер, та полковник просто натягнув на них обох тонку ковдру. Матеріал, із якого її було зроблено, здавалося, ідеально зберігав тепло їхніх тіл, тож разом вони анітрохи не відчували холоду. Десь на голих стінах шурхотів чи то пісок, чи то сніг. У небі чистим вогнем яскраво горіли зірки.
Вони прокинулися із першими променями сонця, заледве не притулившись обличчями під шовковим укривалом одне до одного. Вона провела долонею по боку Кассада, по його старих і нових шрамах.
— Як тебе звуть? — прошепотів Кассад.
— Цсс, — видихнула вона у відповідь, сковзнувши вниз рукою.
Кассад умостив обличчя в ароматному вигині її шиї. Він знову відчував її м’які перса. Надворі сіріло. Сніг і пісок десь шелестіли по голих стінах.
Вони кохалися, спали, знову кохалися. Коли вже повністю розвидніло, дівчина виклала перед Кассадом спіднє, сірий кітель і штани. Одяг підійшов бездоганно, як власне губчасті шкарпетки і м’які черевики. В неї було схоже вбрання синього кольору.
— Як тебе звуть? — спитав Кассад, коли вони вибралися із будівлі під розтрощеною банею та рушили вулицями мертвого міста.
— Монета, — відповіло його видіння, — або Мнемосіна. Обирай, котре з них тобі більше до вподоби.
— Монета, — прошепотів Кассад. Він підвів погляд на дрібне сонце в ляпісному небі. — Ми на Гіперіоні?
— Так.
— Як я приземлився? Поле-підвіс? Парашут?
— Ти спустився на крилі з листового золота.
— Мені нічого не болить. Я не поранився?
— За тобою доглянули.
— Що це за місце?
— Місто поетів. Покинуте понад сторіччя тому. А за тою горою знаходяться Гробниці часу.
— А штурмові катери Вигнанців, які мене переслідували?
— Поруч сів один із них. Екіпаж прийняв на себе Князь болю. Інші два приземлилися трохи далі.
— Хто такий Князь болю?
— Ходімо, — відказала Монета. Мертве місто закінчувалося пустелею. Вітер ганяв дрібний пісок по мармурових плитах, наполовину захованих під дюнами. На заході виднівся спусковий апарат Вигнанців із розкритими діафрагмами вхідних люків. Поруч на поваленій колоні стояв термокуб, що вже припрошував до гарячої кави і свіжих булочок. Вони поїли і попили мовчки.
А Кассад усе пригадував старі легенди про Гіперіон.
— Князь болю — це Ктир? — нарешті спитав він.
— Звісно.
— То ти… тутешня?.. Із Міста поетів?
Монета всміхнулася і повільно мотнула головою.
Кассад допив свою каву і поставив назад філіжанку. Його не відпускало відчуття, нібито він і досі спить, а все навколо — це надпотужна симуляція, сильніша від усіх інших, в яких йому доводилося брати участь. От тільки кава мала приємний гіркий смак і сонячне світло гріло обличчя та руки.
— Ходімо, Кассаде, — гукнула його Монета.
Вони йшли навпростець холодними пісками. Кассад зловив себе на тому, що постійно позирає в небо, звідки їх міг дістати промінь-ланцет із факельника Вигнанців, який перебував на орбіті Гіперіона… коли раптом з абсолютною впевненістю відчув, що цього не станеться.
У долині розкинулися Гробниці часу. Тьмяно мрів низький обеліск. Кам’яний сфінкс, здавалося, всотував світло. Складна споруда із перекручених пілонів відкидала тінь сама на себе. На тлі досвітнього сонця проступали обриси інших гробниць. У кожній із них були двері, і ці двері стояли розчиненими. Кассад знав, що їх такими знайшли першовідкривачі. Вже тоді ці могили виявилися порожніми. Понад три сторіччя пошуків на потаємні камери, поховання, склепи і проходи виявилися марними.
— Далі не можна, — попередила Монета, щойно вони наблизилися до бескиду у війсті долини. — Хроноприпливи сьогодні сильні.
Тактичний імплант Кассада мовчав. Комлогу він не мав. Він порпався у своїй пам’яті.
— Маєш на увазі антиентропійні поля навколо Гробниць часу?
— Так.
— Це древні гробниці. І антиентропійні поля вберігають їх від старіння.
— Ні, — заперечила дівчина. — Хроноприпливи рухають їх назад у часі.
— Назад у часі… — тупо повторив за нею полковник.
— Поглянь.
Із серпанкової мли та несподіваного курного смерчика вохряного піску виринуло оманливе дерево-мара, мерехтливий сталевий терник. Ним неначе заросла вся долина, а його остюки підносилися на двохсотметрову висоту, де рівнялися з маківками гір. Гілля дерева погойдувалося, розчинялося перед очима і перебудовувалося, ніби кепсько відлагоджена голограма. На п’ятиметрових шипах витанцьовували сонячні зайчики. Щонайменш два десятки гілок були завішані настромленими на терновиння трупами чоловіків та жінок, абсолютно голих людей і Вигнанців. Решту віття прикрашали інші тіла. Не завжди людські.
На якусь мить піщана буря огорнула це видиво, а коли вітер ущух, від нього не лишилося і сліду.
— Ходімо, — проказала Монета.
Кассад рушив за нею в обхід хроноприпливу, оминаючи його наступи та круговерті антиентропійних полів, геть наче діти, що граються із прибоєм на широкому березі океану. Хвилі часових збурень відчувалися немов напади дежавю, що пронизували кожну клітинку тіла.
