Гіперіон полностью

Він зиркнув на відео з носових моніторів, спохмурнів, послабив паски і спробував визирнути у верхній блістер. Корабель іще крутило, але вже не так нестямно, як раніше. Здавалося, планета наблизилася (тепер одна її півкуля займала собою все над його головою), та він уявлення не мав, наскільки катер далеко від її атмосфери. Покази приладів він зчитати не міг. Доводилось покладатися винятково на приблизну оцінку орбітальної швидкості та розмах перевантажень під час входу у щільні шари атмосфери. Той єдиний більш-менш тривалий погляд із руїн «Мерріка» підказував, що вони знаходилися дуже-дуже близько, в якихось п’ятистах-шестистах кілометрах над поверхнею, фактично на орбіті очікування[84], з якої запускають спускові апарати.

Кассад спробував було витерти краплини поту з чола і спохмурнів, коли стукнувся об оглядовий щиток завеликими пальцями рукавиці скафандра. Полковник утомився. Дідько, ще кілька годин тому він лежав у фузі, а ще кількома стандартними тижнями раніше ледве не загинув фізично.

Він не знав, що за планета розкинулася внизу: Гіперіон чи Вертоград. Йому не доводилося бувати на жодній із них, проте він знав, що на другій мешкало більше людей — Вертоград мав більше шансів одержати статус колонії Гегемонії. І Кассад сподівався саме на цей варіант.

Із факельника стартували три штурмові катери. Кассад устиг їх добре роздивитися, перш ніж кормові монітори випустили їх із поля зору. Полковник знову понатискав панель управління, поки не відчув, що його судно прискорилося в напрямку планети у нього над головою. Навряд чи він міг зробити щось більше.

«Кальмар» увійшов в атмосферу ще до того, як його наздогнали три катери Вигнанців. Вони, безперечно, були озброєні і на дистанції враження, але в когось у ланцюжку командування, напевне, розігралася цікавість. Або ж злість.

Аеродинамічними обводи Кассадового судна язик би не повернувся назвати. І як у випадку із більшістю човників для роботи у відкритому космосі, його «кальмар» міг розраховувати всього лише на легкий флірт із планетарною атмосферою, а не повноцінне занурення на дно гравітаційного колодязя. Кассад уже бачив зрадливий червоний жар, що зайнявся під час входу в щільні шари атмосфери, чув, як по ввімкнутих радіоканалах наростає шум іонів, і раптом замислився, чи справді це була така вже вдала ідея.

Опір повітря нормалізував лет «кальмара». Кассад відчув, як помалу росте сила тяжіння, поки він гарячково нишпорив по консолі і пілотському кріслі в пошуках електроланцюгів управління. А на запорошеному перешкодами екрані відеомонітора було видно, як, скидаючи швидкість, один зі спускових апаратів уже відростив собі голубий плазмовий хвіст. Виходила достоту аналогічна ілюзія із тим, як ото один парашутист спостерігає за іншим, що відкриває свій парашут або активує підвісну систему — штурмовий катер різко пішов угору.

Але Кассадові було над чим іншим сушити голову. Хай як він старався, проте не міг візуально знайти систему катапультування. На всіх космічних човниках ВКС ЗСГ обов’язково був якийсь пристрій для екстреного виходу з апарата в атмосфері. Така вже склалася традиція ще вісімсот років тому, коли всі космічні польоти були не більш ніж короткочасними вилазками заледве трохи вище атмосферної шкірки Старої Землі. Сучасному катеру для човникування між зорельотами у відкритому космосі вони навряд чи коли-небудь згодилися би, але старовинні страхи, вписані у древні статути, вимирати вперто не хотіли.

Принаймні про це говорилося в теорії. Кассадові нічого такого знайти не пощастило. Корабель дрижав, крутився, немов веретено, і почав по-справжньому розігріватися. Полковник розстебнув клямри упряжі на кріслі і поповз у ніс катера, навіть не впевнений, що він шукає. Реактивні ранці? Парашути? Пару крил?

У десантному трюмі лежав тільки труп пілота Вигнанця, а в кількох рундуках, трохи більших за розміром від стандартного «запасничка», Кассад, хоч і перерив геть усе, не відшукав нічого, крім якихось аптечок. Жодного вам чудо-пристрою.

Тепер Кассад, учепившись за кільцеву опору, вже навіть міг чути, як труситься і розвалюється «кальмар». Фактично він змирився з фактом, що Вигнанці не марнували коштів та вільного місця на засоби порятунку, які заледве могли знадобитися на «кальмарах». А й правда. Все своє життя вони проводили в темряві поміж зоряних систем, і в їхньому розумінні атмосферою була герметична труба якогось бляшаного міста завдовжки так кілометрів вісім. Зовнішні аудіосенсори шолома-бульбашки вже розрізняли несамовитий свист повітря, яке періщило по корпусу катера і проривалося у тріщини блістера кормової секції. Кассад здвигнув плечима. Він багато разів ставив своє життя на кін, і от програв.