Перед самісіньким спуском у долину, де гори відкривалися дюнам та переходили в низькі узвишшя, які вели до Міста поетів, Монета торкнулася голубого сланцевого схилу, і в скелі прочинилися двері до присадкуватого довгого приміщення в надрах породи.
— То це ти тут мешкаєш? — спитав Кассад і одразу помітив, що приміщення абсолютно нежитлове. Його кам’яні стіни могли похвалитися тільки поличками та якимись заповненими нішами.
— Треба підготуватися, — прошепотіла Монета, й освітлення всередині набуло золотавого відтінку. Довгий стелаж опустив свій крам, а зі стелі замість люстерка сковзнула тонка дзеркальна завіса із полімерного матеріалу.
Бездіяльно, наче вві сні, Кассад спостерігав за тим, як Монета повністю роздяглася, спочатку сама, а потім стягнула одяг і з полковника. Тепер їхня нагота анітрохи не здавалася еротичною — радше скидалася на якийсь обряд.
— Багато років ти приходиш до мене, коли я сплю, — промовив Кассад.
— Так. У твоєму минулому. У моєму майбутньому. Вибухова хвиля від подій шириться часом, немов брижі по воді.
Чоловік тільки кліпнув очима, коли вона здійняла золоту різку-ферулу і торкнулася нею його грудей. Він відчув легкий поштовх, і його тіло стало дзеркальним, а голова й обличчя перетворилися на безликий овал, що вигравав усіма відтінками барв і поверхонь кімнати. За якусь секунду Монета приєдналася до нього, вбравшись у водограй відображень, що текли наче вода живим сріблом та хромом. І в кожній округлості, кожному мускулі її тіла Кассад бачив власне віддзеркалення. Світло потрапляло в пастку Монетиних персів, його проміння заломлювалося, і пипки здіймалися двома дрібними сплесками над гладінню озерної води. Полковник полинув ув обійми дівчини та відчув, як єдиним назмагнетизованим потоком вони обоє злилися всуціль. У спільному полі він торкнувся її тіла.
— За містом на тебе чекають вороги, — шепнула дівчина. Її хромованим обличчям бігло світло.
— Вороги?
— Вигнанці. Ті, що загнали тебе сюди.
Кассад похитав головою, помітивши, що його відображення робить те саме.
— Тепер це не має значення.
— Ні, має, — шепотіла далі Монета. — Ворог завжди має значення. Мусиш взяти зброю до рук.
— Яку? — Не встигло слово злетіти з вуст Кассада, як він помітив, що Монета торкається його якоюсь бронзовою сферою — тьмяним голубим тороїдом. І його видозмінене тіло негайно відгукнулося, геть як війська реагують на команду в імплантатах основного каналу зв’язку. Полковник відчув, що в ньому бринить жага крові і наповнює силою руки-ноги.
— Гайда. — Монета знову прямувала у відкриту пустелю. Сонячне світло здавалося якимсь тугим і поляризованим. Кассадові увижалося, ніби вони линуть над дюнами, як ото лине якась рідина білим мармуром. Мертві вулиці. У західному передмісті, окрай розбитої руїни будівлі, і досі прикрашеної карбованим архітравом Амфітеатру поетів, на них щось чекало.
Якусь мить Кассадові приверзлося, що це інша людина, виряджена у хромовий силовий панцир, як і вони з Монетою. Але так було тільки якусь мить. Адже в цій конкретній конструкції з хрому, гальванізованого живим сріблом, насправді не було нічого людського. Кассад ніби вві сні розгледів чотири руки, висувні пальці-леза, вищирені терновинням горлянку, чоло, зап’ястки, коліна і тіло. От тільки втримати погляд пари тисячогранних очей, що горіли червоним полум’ям, в якому блякло денне світло і кривавими тінями спливало місто, здавалося неможливим.
— Князь болю, — зашепотіла Монета.
Істота розвернулася і повела їх геть із мертвого міста.
На місці Вигнанців Кассад готувався би до оборони в точно такий самий спосіб. Два штурмові катери сіли менш ніж у півкілометрі один від одного, ладні прикрити навзаєм круговим огнем з усіх гармат, випромінювачів, ракетних установок на всі триста шістдесят градусів. Підрозділи їхніх сухопутних військ саме рили капоніри в сотні метрів од космічних суден, а ще Кассад помітив щонайменш два замасковані ЕМ-танки, чиї зчетверені випромінювачі та пускові установки цілковито прострілювали розлогі і порожні узвишшя між Містом поетів та катерами. Із зором полковника відбулися зміни, тепер йому добре було видно захисні поля кораблів, що накладалися одне на одне, немов стрічки жовтого серпанку, а ще поклад миготливих червоних вогників — детектори руху і протипіхотні міни.
