І сталося це тоді, коли я — досі у фізичній подобі сатира, яка відображала собою душу — найближче підібрався до завершення «Пісень», твору мого всього життя, що його я вперто писав упродовж п’яти сумних століть.
(Зйомка «у затемнення».)
Та здається мені, що історія про Ґренделя ще передчасна. На сцені досі бракує акторів. Нелінійний сюжет і рвана проза, звісно, мають своїх прихильників, до числа яких я анітрохи не належу, однак урешті-решт, друзі мої, пергаментне безсмертя може здобути або втратити лише персонаж. Хіба у вас ніколи не жевріла потаємна думка про те, що Гак Фіни із Джимом — котрі саме цієї миті аж ген там, за лукою далекого вигину ріки, орудують жердинами на своєму плоту — набагато реальніші від шевця, що вже забутого вчорашнього дня підганяв черевик по вашій нозі? Хай там як, але якщо мені вже судилося розповісти цю срану історію, ви повинні знати, хто в ній бере участь. Тож попри весь біль доведеться вертатися до самісінького початку.
Споконвіку було Слово. І записане було Слово класичним двійковим кодом. І проказало Слово: «Хай станеться життя!» І тоді десь у технокордових підвалах садиби моєї матінки розморожено було сперму мого давно спочилого батечка, суспендовано, збовтано, немовби ванільний солод минулих днів, і заправлено до причандала, покруча водяного пістолета та фалоімітатора, і — від чарівного торкання спускового гачка — впорскнуто у Матір, коли місяць був у повні, а її яйцеклітина — в розквіті.
Звісно, що часу на варварське зачаття в моєї матері просто не знайшлося. Дитину в принципі можна було би
Як би там не було, а я народився.
Я народився на Землі… на
Начерк віньєток про рідний дім на Старій Землі.
Сіріють делікатні досвітки, і фіолетове небо проймають ярі червонясті відтінки фуксії, вимиваючи його барву до пурпурового кольору, що цієї миті займається над креповими обрисами дерев південно-західного узлісся за нашим моріжком. Небеса тендітні, ніби прозора порцеляна, і вільні від хмарних та інверсійних шрамів. Тиша, провісник симфонії вранішнього сонця, і гуркіт кимвалів на його сході. Помаранчеві та суконно-іржаві лелітки золотіють у першому промінні, по зіллю повзе світанковий холодок: тінь від крон і сутінь, кипарисові вуса й верболіз, притлумлений зелений оксамит галявини.
Маєток моєї матері — наш маєток — це тисяча акрів посеред мільйонів гін. Степики-газони так і ваблять бездоганною травою, на якій найлюбіше повалятися та покуняти. Навколо шляхетних крислатих дерев — ідеальних гномонів Землі — водять поважні хороводи тіні; крутяться собі, жужмляться на полудень, аж поки врешті не розпростаються у східному напрямку на сконі дня. Королівський дуб. Велетенські берести. Тополі та кипариси, секвої та бонсай. Нові стовбури баньяну опускаються, немовбито гладесенькі колони у храмі під склепінням неба. Верби попід акуратними каналами та випадковими струмками хилять гілля та загробно квилять стародавні елегії в один тон із вітром.
Наш будинок вивищується на пологому пагорбі, чиї бурі схили взимку нагадують лискучі боки самиці-звірини — суцільні м’язи на стегнах істоти, призначеної для прудкого бігу. Впродовж сторіч садиба повсякчас приростала різними елементами: у східному дворику нефритова вежа ловить перші проблиски сонця, в пору чаювання низка фронтонів у південному крилі відкидає трикутні тіні на кришталеву оранжерею, а балкони та плетиво зовнішніх сходів уздовж східних портиків грають в ешерівські ігри з надвечірніми тінями.
Це сталося після Великої Помилки, але раніше від моменту, коли світ зробився непридатний для життя. Садибою ми користувалися в періоди, які витіювато називали «ремісією» — сезони тривалістю від десяти спокійних місяців і до півтора року, коли планету не корчило в спазмах, викликаних Київською групою та її триклятою мініатюрною чорною діркою, що помалу перетравлювала земне ядро в очікуванні наступного бенкету. У «погані часи» ми гостювали в дядька Кови за орбітою Місяця, на тераформованому астероїді, що приволокли поближче до Землі ще до міграції Вигнанців.
