Ви вже напевне здогадалися, що срав я в золоті підгузки. Мені немає за що перепрошувати. Три тисячі років бабрання в демократії остаточно переконали решти сімей Старої Землі в тому, що єдиний спосіб позбутися покидьків полягав у тому, щоб не дати їм плодитися. Іншими словами, вони стали охоче спонсорувати флотилії кораблів-«ембріоносців», дослідні експедиції на спінових зорельотах, нові хвилі міграційних телепортувань… і взагалі, підливали олії в панічний огонь Гіджри… все що завгодно, аби множилися вони подалі і залишили Стару Землю в спокої. Ну, а запал першопрохідців в тієї наволочі анітрохи не минав од усвідомлення, що їхній рідний світ перетворився на стару, беззубу та хвору суку. Найшли дурних.
Ніби Будда, я вперше познайомився із натяком на бідність уже в досить дорослому віці. Мені минало шістнадцятий, із рюкзаком за спиною я з освітньою метою подорожував по Індії, коли вперше натрапив на жебрака. Старі сім’ї Індії притримали їх біля себе з релігійних причин, але тоді я просто бачив перед собою чоловіка в лахмітті, крізь яке прозирали ребра. У руках він тримав плетений із лози кошик, у якому валявся древній монідиск. Чоловік благав мене доторкнутися до його екрана універсальною карткою. Із моїми друзями сталася істерика, а сам я проблювався. Все це відбулося в Бенаресі.
У дитинстві я ні в чому собі не відмовляв, але знав міру. І я з радістю пригадую уславлені звані вечори, що їх давала велика княгиня Сивіла (моя двоюрідна бабуся). Пам’ятаю один такий захід, що тривав три дні на Мангеттанському архіпелазі, коли гостей підвозили спускові катери з Орбітелі та кораблі з європейських аркологій[90]. Пам’ятаю Емпайр-стейт-білдінг, що підносився і мерехтів численними вогнями над водяним дзеркалом лагуни та оторочених папороттю каналів. Пасажири з «емтешок» вивантажувалися одразу на спостережній платформі, попід якою на зарослих курганах нижчих споруд повсюди горіли вогнища кухарів.
У ті дні Північноамериканський заповідник став нашим приватним ігровим майданчиком. Розказували, що тоді на загадковому материку лишилося не більше восьми тисяч населення, половину якого становили лісники. Поміж інших були аРНКтисти, чиє ремесло полягало у воскресінні допотопних видів тварин і рослин, що давно позникали із північноамериканських угідь, інженери-екологи, сертифіковані громади дикунів на кшталт індіанців сіу-оглала або ж Гільдії «Ангелів пекла»[91]. А ще — випадкові туристи. Був у мене один кузен, котрий нібито мандрував із заплічником десь по заповіднику від одного спостережного району до іншого. Проте він подорожував на Середньому Заході, де ці райони фактично знаходилися неподалік один від одного, а зграї динозаврів траплялися значно рідше.
У першому столітті після Великої Помилки Земля хоч і зазнала смертельної рани, але конала неквапом. Найбільші руйнації відбувалися впродовж «Кепських часів» із їхніми рясними корчами, куцими ремісіями та щоразу страхітливішими наслідками, проте планета терпіла і лагодила себе, як могла.
Я вже казав, що заповідник був нашим ігровим майданчиком, але насправді ним була вся передсмертна Земля. Мати дозволила мені обзавестися власною «емтешкою», коли мені виповнилося сім років, і на всій планеті не лишилося місця, куди я не міг би дістатися за якусь годину лету з рідного дому. Мій ліпший друг, Амальфі Шварц, мешкав у маєтностях навколо гори Еребус, що колись належали Антарктичній Республіці. То ми бачилися з ним щодня. І нас анітрохи не бентежила легальна заборона користатися воротами стрибка на Землі. Ми валялися вночі на якому-небудь пагорбі, розглядали мереживо тисячі Орбітальних Вогнів, двадцять тисяч маяків Кільця, дві чи три тисячі видимих оку зірок, і анітрохи не заздрили учасникам Гіджри, до якої ми навіть не думали приєднуватися, попри те що вже тоді вона сотала шовкове павутиння телепортів Усемережжя. Ми були щасливі.
Спогади про матір у мене якісь стилізовані, ніби цей конструкт народився на сторінках одного з моїх романів про передсмертну Землю[92]. Хтозна, може така вона була насправді? Хтозна, може, мене виростили роботи в автоматизованих містах Європи, вигодували андроїди в Аризонській пустелі або взагалі — виплекали у каністрі, ніби які пивні дріжджі? От що я чітко пригадую — біла сукня матері, яка привидом лине тінистими кімнатами нашої садиби; невимовно тендітні голубі прожилки її виточеної руки з тонкими пальцями, що наливає чай в адамашковому та порошному повітрі оранжереї; мерехтіння свічки, що ніби золота муха втрапило у павутиння переливів материного волосся, скрученого в гульку за модою великих княгинь. Інколи мені сниться, ніби я пам’ятаю її голос, його тембр, і мелодику, і якусь таку утробну,
