Ктиревих прочан оточувала гнітюча атмосфера, ніби вони досі розмірковували над похмурою та бентежною оповіддю полковника Кассада. Консул із полудня безугавно пив і тепер насолоджувався відстороненістю — від реальності та болісних спогадів, — завдяки якій іще міг прожити новий день і нову ніч. Настала його черга питати, голосом рівно настільки вивіреним та чітким, яким він може бути в істинного алкоголіка, хто мав бути наступним оповідачем.
— Я, — відповів Мартін Силен. Поет від самого ранку також пропускав чарку за чаркою. Своїм голосом він володів не гірше від Консула, але старого поета видавали розпашілі вилицюваті щоки та майже маніакальний блиск в очах. — Принаймні, третій номер випав мені, — він підняв свій папірець. — Якщо ви досі не передумали слухати про це блядство.
Брон Ламія піднесла келих вина, скривилася і поставила його на стіл.
— Можливо, варто обговорити те, про що ми дізналися з попередніх двох історій і що ми можемо з них із користю взяти для свого… становища.
— Не зараз, — заперечив полковник Кассад. — Нам усе ще бракує інформації.
— Нехай пан-Силен говорить, — подав голос Сол Вайнтрауб. — А вже потім дискутуватимемо.
— Згоден, — погодився Лінар Гойт.
Гет Мастін і Консул кивнули.
— От і славно! — крикнув Мартін Силен. — Розкажу вам свою історію. Тільки дайте докінчу цей келих вина, матері його ковінька.
Споконвіку було Слово. Слово породило текст. Текст породив текстовий редактор. Текстовий редактор породив мисленнєвий редактор. Мисленнєвий редактор породив смерть красного слова. Бува й таке[86].
Якось Френсіс Бекон заявив: «Плодом кепського та негожого ладу слів єсть дивовижне потьмарення розуму». То хіба не всі ми свого часу доклалися до цього дивовижного потьмарення розуму, ні? І більше від решти — я сам. Один із найліпших, забутих (саме так: «найліпших», кома, «забутих») письменників двадцятого сторіччя одного разу скаламбурив[87]: «Мені страшенно подобається письменництво, але я терпіти не можу письмо»[88]. Допетрали? Що ж, мої френди і френдеси, мені страшенно подобається писати вірші, але я не можу терпіти триклятих слів.
Звідчого ж почати?
Можливо, з Гіперіона?
(Зйомка «із затемнення».) Майже два стандартні століття тому.
П’ять кораблів-«ембріоносців» Сумного Короля Біллі крутяться, немовби золотисті кульбабки, у такому до болю знайомому ляпіс-лазуровому небі. Ми ступаємо на цей берег, геть як ті конкістадори — прогулюємося туди-сюди. Понад дві тисячі митців візуального жанру, письменників та скульпторів, поетів та аРНКтистів, відеоробів та голографічних режисерів, композиторів із декомпозиторами і бозна-ким іще, яким асистували вп’ятеро більша кількість адміністраторів, техніків, природоохоронців, кураторів, придворних скарбничих та професійних лижизадів, уже не кажучи, власне, про самі ці монарші зади, за підтримки
Ми сіли на планеті, вже «засіяній» сердешними придурками, що зтуболилися та здичавіли за пару століть до того і не цуралися пхати руки до рота, а дубцями сунути по голові за першої-ліпшої нагоди. Тож цілком природно, що благородні нащадки цих хоробрих першопрохідців вітали нас, наче богів (особливо після того, як наша служба безпеки завалила парочку їхніх найагресивніших вождів), і нам годилося прийняти це шанування за належне і поставити їх гарувати пліч-о-пліч із нашими синьошкірими, орати найдальші гони та мурувати наше осяйне місто на горі.
То й
Проте, врешті-решт, жодним із цих міст воно направду не стало. А було всього-лишень Гротґаровими хоромами[89], медовими, клаустрофобними, із почварою, що мордувалася поруч у кромішній темряві. Як стій у нас був свій Ґрендель. Та й навіть власним Гротґаром ми могли вихвалятись, якщо поглянути на сутулість небораки Сумного Короля Біллі крізь пальці. Нам бракувало тільки своїх геатів, свого широкоплечого Беовульфа із крихітним мозком та дружиною превеселих психопатів. Отак-от, через брак Героя ми взяли на себе офіру жертв, складали сонети, репетирували балет, розгортали сувої рукописів, поки сталево-терновий Грендель приправляв ніч страхом та жнивував стегнові кістки та хрящі.
