— Заждіть, — крикнув отець Гойт.
Полковник пригальмував біля самісіньких східців.
— Дозвольте ще хоч два питання?
— Які?
Отця Гойта аж скрутило від нової хвилі болю. Його шкапоподібне обличчя вкрилося краплинками поту. Він глибоко зітхнув і провадив далі:
— По-перше, вам не здається, що Ктиреві… цій жінці… потрібні саме
— Здається, — тихо погодився Кассад.
— А по-друге, ви не хочете нам розповісти, що ви надумали просити у Ктиря… чи цієї Монети… коли зустрінетесь із ним під час прощі?
Уперше полковник усміхнувся, стримано, тонкогубо і холодно.
— Я не проситиму нічого, — відказав він. — Мені нічого від нього не потрібно. Цього разу коли ми зустрінемося, я його вб’ю.
Решта прочан нічого на це не сказали і навіть не перезирнулися між собою, коли Кассад зник унизу. «Бенарес» продовжував свій шлях у новий день на північний північний схід.
За годину перед заходом сонця баржа «Бенарес» ввійшла у річковий порт Наяда. Прочани з екіпажем притиснулися до поручня планширу, вдивляючись у курну гору приску, що залишилася від колись двадцятитисячного міста. Не вціліло практично нічого. Уславлений заїзд «Набережна», збудований іще за часів Сумного Короля Біллі, згорів на гобелки, згарище верфей, пірсів і запнутих балконів тепер пообвалювалося в тіні Гулаю. Від митниці лишилася сама тільки обпалена шкаралупа. Аеровокзал для дирижаблів у північному передмісті став схожий на зчорнілий блокшив[85] із обвугленим огризком причальної щогли. Повністю зник невеликий прирічковий храм Ктиря. Та на думку паломників, гіршим від усього було знищення порту Наяди з його причалами — стійло-док згорів і просів, а ворота до мантових рибників стояли відкриті водам ріки.
— Дідько б його
— Хто це зробив? — поцікавився отець Гойт. — Ктир?
— Швидше за все, Самооборона, — відповів Консул. — Хоча, цілком можливо, що тієї миті вони якраз воювали із Ктирем.
— Очам своїм не вірю, — гаркнула Ламія і, повернувшись до А. Беттіка, який саме приєднався до них на кормовій палубі, спитала: — Ви знали, що тут сталося?
— Ні, — відказав андроїд. — З усіма пунктами північніше шлюзів зв’язок було втрачено більше тижня тому.
— Якого ж чорта? — сердилася Ламія. — Навіть у такого Богом забутого світу має бути своя інфосфера. Хіба у вас і радіо немає?
А. Беттік ледве усміхнувся.
— Ні, пан-Ламіє, радіо є. Але супутники зв’язку не функціонують, НВЧ-ретранслятори біля шлюзів Карли зруйновано, а от чого нам справді бракує, так це доступу до короткохвильового діапазону.
— А що з мантами? — змінив тему Кассад. — Зможемо дістатися до Окраю із цим запрягом?
— Доведеться, полковнику, — спохмурнів андроїд. — Але взагалі-то, це злочин. Оговтатись від цього запливу наша пара вже не зможе. Із свіжими скатами в Окраї ми вже були б удосвіта. А от із цими двома… — А. Беттік здвигнув плечима: — Якщо пощастить і тварини виживуть, то десь до обіду…
— Буєр же нас дочекається? — поцікавився Гет Мастін.
— Будемо в це вірити, — відповів андроїд. — А тепер, якщо дозволите, я мушу відлучитися і перевірити, чи нагодували сердешних тварин. Адже маємо вирушати менше, ніж за годину.
Ні в самій Наяді, ні в її сплюндрованих околицях людей ніхто так і не побачив. Після міста інших суден вище за течією ріки не зустрілося жодного. Година подорожі у північно-східному напрямку — і ліси та угіддя нижнього Гулаю поступилися місцем оранжевим пагоркам південного притрав’яноморського степу. Час від часу Консулу потрапляли в поле зору земляні вежі-комашники мурах-архітекторів, деякі визубні яких тягнулися попід самим берегом і сягали десятиметрової вишини. Руйнування не минули жодної ознаки людського існування. Кудись поділася поромна переправа біля порогів Бетті-Форд, від якої не лишилося ні буксирного тросу, ні хатки-огріванки по лівому борту, де вона простояла майже два століття. «Заїзд човнярів» на Печерному розі виглядав темним і тихим. А. Беттік з іншими матросами екіпажу погукав, але чорне війстя печери у відповідь тільки мовчало.
Із сутінками над річкою опустилася чуттєва лагода, яку вже незабаром порушив стрекотливий хор комах і крики нічних птахів. На мить плесо Гулаю перетворилося на дзеркало, що в ньому відобразився присмерк сіро-зеленого склепіння неба, гладінь якого порушували хіба що випадкове хлюпання нічної хижої риби та слід від натруджених скатів. А коли упала справжня темрява, у долинах та видолинках невисоких погористих перелогів затанцювали пасма рясного степового павутиння — набагато блідіші від своїх лісових родичів, але значно крупніші від них, справжні осяйні тіні завбільшки з маленьких дітлахів. З появою перших сузір’їв та розчерків падучих зірок у нічному небі — цієї блискучої вистави вдалині від усіх можливих рукотворних джерел світла на кормі ввімкнули ліхтарі та накрили вечерю.
