Гіперіон полностью

— Вони ж, блядь, порожні, — не стримався я, спохмурнівши від гіперболи. — Стоять пустісінькі від часу, коли їх відкрили.

— Це джерело незбагненних антиентропійних полів, які там і досі можна спостерігати, — правив далі король Біллі. — Одне з небагатьох явищ, коли не брати до уваги сингулярності, що здатні похитнути підвалини самого часу.

— Теж мені біном, — не погодився я. — Напевно, то щось на кшталт антикорозійної фарби на металі. Збудували-то їх навіки, але ж вони порожні. А ще хотів спитати, з якої це радості ми тепер цікавимося технологічними звершеннями?

— Не технологічними, — зітхнув король Біллі, укриваючись, ніби підтала свічка, глибшими зморшками, — а містичними. Химерність і дивовижа місця, що так потрібна деяким творчим душам. Бездоганне поєднання класичної утопії та язичницьких містерій.

Я байдуже здвигнув плечима.

Сумний Король Біллі змахнув голограму рукою.

— То твоя п-п-поезія поліпшилася? — спитав він.

— Ні, — схрестив я на грудях руки та зиркнув на монаршого гнома-гевала.

— А м-м-муза не повернулася?

Я промовчав. Якби поглядом можна було вбивати, то вже надвечір ми б усі волали «Король помер! Хай живе король!»

— Дуже д-д-добре, — проказав він, усім своїм виглядом доводячи, що інколи може здаватися не тільки вкрай сумним, а й напрочуд самовдоволеним. — П-п-пакуй валізи, синку. Ми летимо на Гіперіон.

(Зйомка «із затемнення»)

«Ембріоносці» Сумного Короля Біллі плавають у ляпіс-лазуровому небі, наче золоті кульбабки. На трьох материках пнуться вгору білі міста: Кітс, Ендіміон, Порт-Романс… і, власне, Місто поетів. Понад вісім тисяч прочан-любителів Мистецтва, що жадають визволитися од тиранії посередності та поглянути навколо свіжим поглядом у цьому грубо обтесаному світі.

Впродовж першого століття по Гіджрі Есквіт і Віндзори-у-Вигнанні стали осередком біовиробництва андроїдів, і тепер ці синьошкірі друзі людини гарували та ішачили з усвідомленням того, що коли вони завершать свої труди, то нарешті стануть вільними. Здіймалися білі міста. Тубольне населення, якому набридло вдавати дикунів, повиходило зі своїх сіл та лісів і заходилося допомагати відбудовувати колонію відповідно до більш людських стандартів. Цей світ нічого не підозрював, коли, ще на крок наближаючись до своєї мрії, Сумний Король Біллі спустив на нього розморожених з анабіозу технократів та бюрократів з екократами.

Поки ми дісталися Гіперіона, то генерал Горацій Ґленнон-Гайт був уже мертвий, його нетривалий, але жорстокий заколот придушений, але вертатися назад ніхто не став.

Дехто із більш пошарпаних митців та ремісників зневажили Містом поетів і скніли своїм пошарпаним, зате творчим животінням у Джектауні, або Порт-Романсі, або й узагалі на передньому краї все дальшого прикордоння. Я ж нікуди не рипався.

У перші роки на Гіперіоні музи віднайти не вдалося. Для декого все це — збільшення відстаней при обмеженому транспортному сполученні (ненадійних «емтешках», малочислених екранольотах), зменшення ролі штучного інтелекту через обмежений доступ до інфосфери, відсутність зв’язку з Річчю Спільною і єдиний передавач плюс-сигналів вилилось у нові творчі сили, переусвідомлення того, що значить бути людиною і митцем.

Принаймні так мені розповідали.

А муза так і не прийшла. Мої вірші, як і раніше, були технічно довершеними та мертвими, ніби дохла кішка Гаклберрі Фінна.

Я вирішив накласти на себе руки.

Однак перед цим провів трохи часу (мінімум дев’ять років), забезпечуючи новий Гіперіон єдиним видом громадських послуг, яких йому бракувало — декадансом.

У біоскульптора з таким вдалим іменем Ґрауманн Од-Рубай я справив собі кошлаті боки, ратиці і цапині ноги сатира. Я відростив собі бороду і видовжив вуха. А ще Ґрауманн попрацював над моїм чоловічим агрегатом. Поповзли чутки. Юні поселянки, тубольці, дружини наших вірних синьошкірих містобудівельників та першопрохідців — усі чекали на гостини єдиного сатира на Гіперіоні або й самі призначали йому побачення. Тепер я знав, що насправді означають слова «пріапічний» та «сатиріаз». Окрім цієї нескінченної низки подвигів на сексуальному поприщі, я доклався до того, щоби легендарної слави набули мої алкогольні загули, і мій словниковий запас став наближатися до перших днів по інсультові.

Це було охуєнно. Все було заїбись.

І от тієї ночі, коли я вже вирішив пустити собі кулю в лоба, явився Ґрендель.

Начерк віньєток про турне нашого монстра:

Справдилися наші найстрашніші кошмари. Щось лихе уникає світла. Тіні Морбіуса й крелів[118]. Піддайте, мамо, вогню — сьогодні прийде Ґрендель.