У кабінеті Тайріни Вінгрін-Фіф, котру підвищили з головного редактора відділу паперових публікацій до посади видавця, я роз’явився із телепорту саме в той момент, на який мені було призначено. Її нове робоче місце знаходилося на останньому поверсі Шпиля «Транслінії» на ЦТК — це все одно що сидіти на вкритій килимом найвищій та найстрімкішій вершині Галактики, — над яким розкинувся лише невидимий купол ледве поляризованого поля-перепони, що змикалося по периметру кабінету над краєм шестикілометрової прірви. Цікаво, подумалося мені, чи хтось із її авторів не забагав кинутися в це провалля?
— З новим опусом? — поцікавилася Тайріна. Того тижня в модному світі домінував Луз. Причому «домінував» — саме те слово: моя редактор одягнулася в шкіру та залізо, її шию та зап’ястки прикрашали іржаві шипи, а через плече та ліву грудь біг масивний патронташ. І набої виглядали достоту як справжні.
— Ага, — мугикнув я і кинув їй коробку з рукописом на стіл.
— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — зітхнула вона. — І коли ти вже навчишся відправляти свої книжки електронкою, а не привозити їх сюди власноруч роздрукованими?
— Мені напрочуд до вподоби робота кур’єра. Особливо, коли йдеться аж про такий роман.
— О!
— Так. Не хочете його підчитати?
— Я впевнена, ти витримав свою високу планку, Мартіне, — клацає Тайріна чорними нігтями по набоях. — Мені не потрібно для цього його гортати.
— Ну, будь ласка, — наполягав я.
— Чесно, — не здавалася Тайріна, — в цьому немає жодної потреби. Я сама нервуюся, коли доводиться читати нові книги в присутності їхніх авторів.
— Тільки не в цьому випадку, — правив я далі. — Поглянь тільки на перші сторінки.
Напевно, щось у моєму голосі її насторожило, бо вона трошки насупилася і відкрила коробку. Читаючи першу сторінку, вони ще більше спохмурніла, після чого нашвидкуруч погортала машинопис.
На його першій сторінці було єдине речення: «А потім одного прекрасного ранку в жовтні Вмируща проковтнула саму себе, здригнулася, конаючи, в корчах і зрештою пустилася духу». Інші двісті дев’яносто дев’ять сторінок були чистими.
— Мартіне, це жарт?
— Нєа.
— Тонкий натяк? Хочеш почати новий цикл?
— Анітрохи.
— Не можу сказати, що ти нас заскочив зненацька, Мартіне. Наші фабульники придумали тобі кілька захопливих ідей для нових циклів. Пан-Субвайзі вважає, наприклад, що ти — ідеальна кандидатура для серії романів за мотивами голографічних пригод Багряного Месника.
— Можете запхнути собі цього Месника поглибше у своє корпоративне дупло, Тайріно, — від щирого серця промовив я. — Я зав’язав із «Транслінією» та цією пережованою кашею, яку ви видаєте за художню літературу.
Тайріна навіть оком не змигнула. Сьогодні зуби в неї не мали гострих коронок, зате були вкриті іржею до пари з шипами на зап’ястках та ошийнику.
— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — вкотре зітхнула вона, — ти навіть не уявляєш, наскільки сильно тобі доведеться «зав’язати» з «Транслінією», якщо ти не вибачишся і не покинеш весь цей дитсад. Але це може зачекати до завтра. Шуруй додому, проспись і гарненько ще раз про все подумай.
— Мамзель, та я вже вісім років як не був настільки тверезим, — розреготався я. — До мене просто не одразу дійшло, що насправді моя писанина — це
Тайріна підвелася. І я одразу помітив, що на фальшивому суконному чересі висів армійський жезл смерті. Хотілося вірити, це була така сама дизайнерська симуляція, як і все решта на її костюмі.
— Послухай, ти, бездарний літературний реміснику, — прошипіла вона. — Ти належиш «Транслінії» з усім гамузом. Ще один вибрик, і ми тебе засадимо базграти готичні романтичні історійки під іменем «Розамунда Крутигузка». Так що шуруй додому, проспись і починай працювати над «Вмирущою Землею — 10».
Я всміхнувся і похитав головою.
— Ти нам досі винний майже мільйон марок авансу, — примружилася Тайріна. — Так що одне наше слово Службі зборів, і в тебе відберуть усю твою квартиру. Залишать, трясця твоїй матері, хіба що той плавучий нужник. Житимеш там і засиратимеш океан.
Я востаннє розреготався.
— Це біотуалет із рециркуляцією, — проказав я. — А крім того, вчора я продав свою квартиру. Квитанцію про ліквідацію сальдо, що стосується мого авансу, мали вже надіслати.
Тайріна схопилася за пластикову ручку жезла:
— Ти же в курсі, що нам належить вся концепція «Вмирущої Землі»? Ми просто дамо комусь іншому писати ці книжки.
— Прапор їм у руки, — кивнув я.
Коли мій колишній редактор збагнув, що я абсолютно серйозний, щось надломилося в її голосі. Я відчував, що вона мала б якісь плюси від того, якби я залишився.
— Послухай, Мартіне, — промовила вона. — Я впевнена, що ми можемо розрулити цю ситуацію. На днях я говорила з директором про те, що твої аванси не такі вже й великі і що «Транслінія» має дозволити тобі працювати з новими сюжетами…
— Тайріно, Тайріно, Тайріно, — зітхнув я. — Прощавай.
