Сплячу в порталі Сутність створили не для служіння розумним расам й — навіть ширше — не для служіння високоорганізованій матерії, що спромоглась на усвідомлення себе самої. Вольск не зміг би пояснити, як саме, але він раптом зрозумів, що сплячу «живу-неживу» Сутність створили безмежно налякані істоти, змушені рятувати себе за допомогою небезпечних експериментів та реплікацій. Техноархеолог на мить наче пірнув у хвилі чужого відчаю та торкнувся важкого вибору поміж смертю та нестерпним життям поряд з бридким і безжальним хижаком.
Спляча Сутність немов побачила Вольска і зацікавлено потягнулась до нього. Техноархеолог відчув: оператор видіння миттєво поставив бар’єр між ним і Сутністю, спазма відступила, але відчуття наближення чогось хижого і смертоносного чітко й різко вкарбувалося в його пам’ять.
Ще мить, і воля Знаючих вихопила його з видіння, повернула до Зали Нарад та поблідлих облич Зорана і Ґвен Вей.
— Преподобна Ка’ха дякує вам за співпрацю, — почув Вольск голос Тарасваті. — Рекомендую відпочити.
Вже в коридорі Зоран видихнув із хрипким риком:
— Жовта погань!
— Чому «жовта»? — випередила Ґвен Вольска.
— Хіба ви
— Кого? — цього разу техноархеолог і баронеса запитували одночасно.
— Слимака, кхи… — командор кашлянув. — Здоровенного слимака, вимазаного таким жовтим слизом.
— Я слимака не бачив, — признався Вольск.
— І я також, — в очах Вей спалахнула цікавість.
— Ну то вам пощастило.
— Я бачив лише портал, — техноархеолог запитально глянув на Ґвен.
Та кивнула.
Вона також бачила портал.
— Це ж кхи… напевно був той… кхи… Повзучий, — кашель не відпускав Зорана.
— Жовтого кольору? — баронеса примружилась. — Якого він був розміру?
— Я знаю про розміри… Бачив навчальні файли, — скривився Зоран. — І фільми бачив. Там вони були не такими. Не жовтими й не такими, кхи…
— …великими? — підказала Ґвен Вей.
— Бридкими.
Командор рушив до ліфтів.
— Нам всім треба відпочити, — сказав він вже без хрипу.
Коли Зоран заходив до ліфта, Вольск і баронеса почули його шепіт:
— Які ж вони бридкі…
Підземну частину дому збудували у перші десятиліття колонізації Золотої Планети, за доби жорстоких сутичок перших поселенців з місцевою фауною. Тому будівничі передбачили тут не просто спеціальне приміщення, а цілу броньовану капсулу, в якій тодішні мешканці дому перечікували напади найстрашніших представників авреліанського бестіарію. От вже два століття сховище не використовувалось за призначенням. Численні реконструкції будівлі його не торкнулись, адже на верхніх поверхах обладнали більш комфортні і ближчі до житлових приміщень «кімнати страху». Відповідно, домашня автоматика нічого не знала про капсулу, а на схемах будівлі, що зберігались в пам’яті комп’ютерів, її позначали як порожнечу у старому фундаменті, нефункційну та недоступну.
Також комп’ютери не знали, що старий астрофізик ще півстоліття тому розконсервував капсулу, перетворивши її на кімнату для медитацій, роздумів та пошукового усамітнення. До неї вів непримітний підземний коридор, а шлюзові двері вчений замаскував під елемент опорної конструкції. Каспет й сам не знав, навіщо така конспірація. Йому просто подобалось, що у будинку є кімната, де відсутні розумні пристрої і куди не дотягнутися імперському наглядові.
А ще його навідувало передчуття, що прийдуть часи, коли броня перших поселенців Аврелії знову стане в нагоді. Астрофізик власноручно реставрував меблі, відновив автономне живлення та впорядкував знайдений в ній архів, де зберігались записи, привезені з колискової планети.
Ховаючи в капсулі онука з його подругою, Каспет виявив передбачливість. Він знищив тепловий слід втікачів рідким азотом та зімітував інший — у тунелі, що вів до промислової зони.
Й лише після цього рушив до тренажерної зали, де отримав переконливі травми. В принципі, він ризикував. Якби
Виріб давніх будівничих витримав іспит. Сканери «павуків» не змогли знайти живу плоть за його броньованими стінами. Бійці тактичної групи повелись на імітацію і пройшли повз замаскований шлюз. Наталія і Росо багато годин просиділи в абсолютній темряві, майже не рухаючись і не вимовляючи ані слова, навіть шепотом. Вони й дихати намагались якомога тихіше, спілкуючись лише короткими дотиками. Коли напруга спала, вони заснули, так і не ввімкнувши обігрівачів. Під час недовгих і мутних пробуджень втікачі зливались в обіймах: спазматичний секс розігрівав тіла, підтверджуючи, окрім іншого, факт їхнього існування.
