— Ви розмовляєте зі мною, як з учнем СКУВ-школи[47]. Я третій місяць працюю з цим матеріалом і вже знаю про нього більше, ніж ви. Набагато більше. Його шліфували і вдосконалювали мільйони років, і не в світах Імперії, Сен-Алене, не тут. Але для вас це, звісно, не новина… — майстер прислухався до чогось, можливо, до внутрішнього комунікатора, ледь напружив зморшки на високому чолі, продовжив: З ним працювали інженери недосяжної для нас кваліфікації. Всі в нашій «святій трійці» будуть потужними телепатами, матимуть надлюдські здібності. В цьому матеріалі зібране все краще, що розвилося в шести або й семи гуманоїдних расах. Там вже все є. Все до останнього атому. Моє завдання — не зіпсувати.
— А якщо нашим виробам прийдеться змінювати тіла… Чи збережеться при цьому ментальний профіль?
— Тільки у разі кваліфікованої пересадки як головного, так і фрагментів спинного мозку. Хоча у матеріалі є приховані резерви. У дорослих формах можуть розвитися непередбачені функції та невідомі мені системи резервування можливостей.
— Мене непокоять слова на штиб «непередбачені». Тейсане, цей розвиток також треба тримати під контролем. Все має бути під контролем, все до останньої непередбачуваності.
— Я вам так скажу, — Тейсан відправив черговий шматок смаженини купатися в гострому соусі. — Про певні речі вже подбали до нас. Той, хто передав вам матеріал, можливо, краще знає, що саме виросте з цього набору. Я особисто мрію виростити грізне божество, яке помститься за моїх рідних, а разом з ними й за мільярди інших. Ми народимо триєдиного Спасителя, але при потребі кожна з його іпостасей, чи то аватар, візьме на себе всю повноту святої справи. Якщо, звісно, ви — гм! — не проти, — черговий шматок м’яса відправився до стравоходу майстра. — Але ж збіса смачно, скажу я вам.
<p><strong>8</strong></p>Гірчична пустеля,
планета Тіронія (3КВ22:4),
система зірки Хаябуси (HD10647).
10 юла 417 року Ери Відновлення.
— Колись давно я бачив серіал, у якому капітан земного корабля полював за морським китом, — мовив Марков, дивлячись на жовто-сірі бархани, що пропливали оглядовими екранами. — Він шукав його всіма земними океанами, постійно думав про нього, марив ним, заразив своїм божевіллям усю корабельну команду. Кит, наскільки я пам’ятаю, був дуже старий, рідкісного білого кольору. Той капітан, врешті-решт, з’їхав з глузду і загинув.
— Сумна історія, — погодився Алеф. — Чому ви її згадали?
— Не здогадалися?
— Хочете сказати, що Ленго — ваш Мобі Дік.
— Браво! — розсміявся генерал. — Ви не лише проникливий чоловік, але й дуже ерудований, як на офіцера спецназу.
— Імперські воїни — не спецназ. І в нас немає офіцерів.
— А хто ж ви тоді? Клуб знавців літератури?
— Ми братство, яке сповідує Вечірні міркування стоячої води.
— Вечірні міркування… Це, капітане, надто складно для тіронійця, тим більше — для поліцейського, — Марков нахилився над екраном, увімкнув режим відеопошуку. — Надто складно для того, хто полює за білим китом і не прагне дрібнішої здобичі… О, я щось бачу.
— Так, щось велике і металеве, — погодився командир «горобців».
