Мене охопив гнів. Спопеляюча лють затопила мене з головою. Наступного ранку, перш ніж іти у Саутворк, я зайшов на ринок та знайшов там містера Віллоу. Керуючись своєю юнацькою тупістю, я його вдарив та штовхнув на прилавок зі спеціями. Він упав — і його поглинула помаранчева хмара екзотичних ароматів з Нового Світу.
Після цього, звісно ж, Ґрейс та Роуз вигнали з ринку. Від подальших його дій нас врятувало лише те, що нам було відомо про його схильність до сексуальних стосунків з робітницями. Роуз кляла, аж гай гудів, мою гарячковість, хоча я і бачив, що вона така сама. Тоді ми вперше посварилися. Слів я вже не пам’ятаю, пам’ятаю лише злість та лють. Вона непокоїлась, що їй казати містерові Шарпу.
— Томе, нікому не треба просто збирати фрукти! Нам треба їх продавати! А де тепер ми їх продаватимемо, га?
— Я все влаштую, Роуз. Це моя провина, і я все влаштую, обіцяю.
Тоді я вирішив звернутися до Шекспіра та спитати, чи не можуть Роуз з Ґрейс продавати фрукти у театрі. Я побачив його після вистави на зеленій галявинці перед «Королівською таверною»: він кудись прямував крізь натовп. Він був сам — зайшов у шинок, дорогою проігнорувавши чоловіка, що упізнав його.
Я пішов за ним. У тому шинку я вже бував раніше, і до мого молодого обличчя там усім було байдуже. Шекспір сидів у тихому кутку зали з великим кухлем у руці. Я стояв та думав, як краще до нього підступитися та чи варто взагалі про таке питати, коли раптом він сам жестом наказав мені підійти.
— Томе! Сідай-но сюди.
Я підійшов та сів на лаву навпроти нього. Між нами був вузький дубовий стіл, за яким, крім нас, трохи далі сиділи ще двоє чоловіків, що схилилися над шашками.
— Вітаю, містере Шекспір.
Дівчина за барною стійкою мила кухлі. Шекспір махнув їй:
— Елю для мого друга, прошу вас.
Вона кивнула, і він знов повернув погляд на мене.
— Хоча стривай-но, ти ж з Франції? Мабуть, тобі більше до смаку пиво, аніж ель?
— Ні, сер, я більше люблю ель.
— Мудре рішення, Томе. Тут найсмачніший і найсолодший ель в усьому Лондоні, запевняю тебе.
Він відпив ковток зі свого кухля та стулив повіки.
— Шкода, ель довго не стоїть. Мине тиждень — і ось цей кухоль буде на смак як лицарські панталони. А от пиво, мабуть, ніколи не псується. Кажуть, через хміль воно може зберігатися вічно. Та в еля є чого повчитися. Якщо чекати надто довго, доведеться казати «прощавай» раніше, ніж «вітаю». Батько мій якось був дегустатором елю, тож я знаю, про що говорю.
Тут мені принесли мій кухоль. Ель і справді був солодкий. Шекспір тим часом витяг свою люльку та набив її. Як і більшість заможних акторів та робітників театру, він шанував хороший тютюн («Ця індіанська трава — просто ліки для всіх моїх болячок»). А ще він казав, що тютюн допомагає йому писати.
— Ви пишете нову п’єсу? — спитав я. — Я вас не відволікаю?
— Пишу, — кивнув він. — І ні, не відволікаєш.
— О, добре, — не пам’ятаю, щоб мені з кимось було так важко говорити, як із Шекспіром. — Добре. Це добре.
— Вона називатиметься «Юлій Цезар».
— То вона про життя Юлія Цезаря?
— Ні.
— А-а-а.
Він посмоктав люльку.
— Ненавиджу писати, — випустив він довгу цівку диму. — Це правда.
— Але ж у вас чудово виходить!
— І що з того? Мій талант не вартий і кухля елю. Він нічого не значить. Анічогісінько. Здібність до письма — це як здібність самого себе смикати за волосся. Нащо потрібен талант, що не приносить втіхи? Це просто дар божий, що смердить собачим лайном. Краще бути повією у «Кардинальському капелюсі», ніж письменником! Перо — моє прокляття.
Я збагнув, що обрав невдалий день для свого прохання.
— Я пишу, бо як напишу, то зможу поставити п’єсу, а мої акціонери зможуть на цьому заробити. А гроші — в них немає нічого поганого. Гроші дозволяють не збожеволіти, — він на мить сумно замовк. — Я бачив, як перебивався мій батько, коли я був малий, як ти зараз. Хороший він був чоловік. Письма не знав, але торгувати вмів. Дегустував ель, потім почав торгувати рукавицями, відтак вовною і ще багато чим. У нього добре виходило, і ми завжди смачно їли. Мали птицю на кожну вечерю. А потім він усе втратив. Позичив і не отримав назад ані шилінга. А в нього була дружина і семеро дітей — і це доводило до божевілля. Його трусило від кожної тіні кожної миші. Я того і пишу — щоб уникнути цього божевілля, — він ще раз сьорбнув елю та глянув на шахову дошку між чоловіками. — Поговорімо тепер про тебе. Твій батько теж збожеволів?
— Не знаю, сер. Він помер, коли я ще був дуже малий. Його вбили на війні. У Франції.
— Католики?
— Католики.
— І саме тому ти приїхав до Англії?
З мого обличчя було чудово видно, що я не хотів про себе говорити, але Шекспір, вочевидь, прагнув саме цього. Я не мав вибору, якщо, звісно, і надалі хотів про щось його просити.
— Ми приїхали. З матір’ю. У Саффолк.
— І що, тобі не сподобалося дихати свіжим повітрям?
— Не у повітрі річ.
— Отже, у людях?
— Та вони були… дивні.
Він відпив ще елю та уважно мене оглянув.
— Мабуть, річ в тому, що ти молодо виглядаєш та мудро говориш. Люди це ненавидять. Бо знають, що це може їх одурити.