Сезон продовжувався, і натовп ставав дедалі галасливішим. У вечір відкриття, коли до зали завітала королева та всі придворні, не було жодної сутички. А ось ближче до кінця сезону майже протягом усієї вистави у партері не вщухали сварки. Якось один чоловік відрізав іншому вухо устричною скойкою через повію (яких у театрі завжди було повно). Я хвилювався за дівчат, бо сам перебував у безпеці нагорі, а вони ж мали лишатися унизу. Та з ними все було добре, і вони з радістю продавали учетверо більше, ніж на ринку у Вайтчепелі.
А потім якось небо застили важкі сірі хмари негараздів.
Я саме грав мелодію до «Убив він оленя для чого?»[90] — цю я вже міг би грати навіть уві сні, — коли раптом дещо помітив. Хтось — а саме лихий чоловік з відвислою губою — украв у Ґрейс яблуко і почав його гризти. Ґрейс вимагала від нього пенні, а він лише відмахнувся від неї. Ґрейс не здавалася так просто, вона почала кричати, і я, знаючи Ґрейс, міг легко здогадатися, що саме, хоча і не чув нічого. Тим часом вона затулила сцену іншому чоловікові, і сварка спалахнула з новою силою. Волоцюга з коричневими зубами та в просякнутому елем одязі штовхнув Ґрейс на землю, і її яблука попадали долу до порожніх скойок та піску. Просто як ті сливи, що я розкидав колись на Ферфілд-роуд. Яблука з підлоги швидко похапали всі навколо, бо якщо ж на підлозі, отже, нічиє.
Варто було Ґрейс підвестися, як той перший яблучний крадій схопив її та забгав свого язика їй у вухо.
Тут я припинив грати.
Хел — він сидів поруч — грав на флейті, відчайдушно відтоптуючи мені ногу. Актори теж продовжували співати. Ззаду почулося зітхання Крістофера. Я швидко підхопив мелодію знову та спостерігав за Роуз, яка кинулася визволяти сестру. Варто їй було наблизитися, як товариш лизуна схопив її, задрав спідницю та почав мацати. Роуз ляснула його, а він натомість смикнув її за волосся. Мені стало зовсім кепсько. Ґрейс вдарила того лизуна в ніс, і бризнула кров. Що сталося далі, я вже не знаю, бо наступної миті я переліз через дубове поруччя балкона з лютнею в руці та під тисячу захоплених скриків стрибнув на сцену.
Приземлився я просто на Вілла Кемпа, потім пробіг повз самого Шекспіра, а далі стрибнув у партер допомагати Роуз та Ґрейс. У мій бік тієї ж миті полетіли яблука, горіхи, ель та сміття, що жбурляли розгнівані глядачі. П’єса тривала, але сумніваюся, що навіть на місцях за п’ять пенні можна було почути хоч слово: такий зчинився гармидер. Навіть глядачі на балконах щось кричали та закида́ли мене закусками.
Роуз уже встигла вирватися з рук свого хтивого кривдника та намагалася допомогти Ґрейс: міцна рука чолов’яги охоплювала малу за шию. Ми з Роуз звільнили Ґрейс, я схопив сестер за руки та поквапив:
— Нумо-нумо, ходімо звідси.
Але тут постала потенційно серйозніша проблема.
Один чоловік з дорожчого місця заступив нам дорогу до виходу з театру. Я його не бачив і не думаю, що сам він бачив мене до того, як я стрибнув на сцену. Він стояв у мене на шляху — цього разу краще одягнений, але з поріділим волоссям, що вже не прикривало шкіру голови. Він ляснув перед собою здоровенними ручиськами м’ясника.
— Так-так, — мовив Меннінґ, споглядаючи мене одним зрячим оком. — То це правда? Ти таки дістався до Лондона? Коли ж ми з тобою востаннє бачилися?.. Таке враження, наче вчора… Бо ти зовсім не змінився. Але ж ти взагалі не змінюєшся, чи не так?
Значить, це правда.
Я так ніколи і не дізнався, чи то Крістофер поширив про мене чутки серед музикантів. І також чи були ті двоє чоловіків, що чіплялися до дівчат, у змові з Меннінґом.
— Бачу, у тебе з’явилися друзі?
— Ні, — відповів я нарешті, наче це могло щось змінити. Він дивився на Роуз та Ґрейс, що ніяк не могли збагнути, що коїться.
— Ні?
— Вони мені не друзі, — намагався я приховати від нього будь-який свій зв’язок з сестрами. — Я взагалі їх ніколи раніше не бачив.
Я поглядом наказав Роуз іти звідти, та вона не слухалася.
— Ясно. І досі брешеш. Так ось, дівчата, будьте з ним обережні, бо він не той, за кого себе видає. Він просто втілення зла. Відьмак.
— Моя мати була невинна, і вона померла через вас!
— Це було її останнє закляття. Скоріш за все, вона просто перевтілилася в щось інше й досі ходить поміж нас.
Тут він уважно оглянув Роуз та Ґрейс, наче намагався прочитати на кожній із них таємний знак. Мені увірвався терпець. Мій кошмар втілювався в життя. Навіть знати про мене стало вкрай небезпечно. Моє існування перетворилося на прокляття. Натовп навколо нас завмер: Меннінґ був їм цікавіший за акторів. Раптом я впізнав одного чоловіка з натовпу — імені я не знав, але це був точильник ножів, якого я бачив вранці на мосту. Він був хворобливим на вигляд чоловіком років двадцяти, і на поясі у нього завжди висіли блискучі ножі. Я хотів було схопити один із них, але для мене це був би просто квиток на Тайберн[91] із зашморгом на шиї.
А ще вже було пізно. Тепер ризик, що Меннінґ дізнається про мій зв’язок із дівчатами, був не гіршим, аніж ризик лишати їх тут сам-на-сам із ним.
— Ми йдемо, — наполягав я.