На мить здалося, що він мене випробовує, і я захвилювався. Згадалася розмова з Крістофером та Хелом.
— Ти знаєш про «Хлопців королеви»?
— Про акторську трупу?
— Так, про них. До них долучився один чоловік, Генрі Геммінґс. Він уже грав у інших трупах, але люди починали щось підозрювати, бо над ним час наче не мав влади. Коли таке відбувалося, він переходив у іншу трупу. Коли він дійшов до «Хлопців королеви», про нього вже ширились чутки. А потім один із акторів упізнав його: бачив на півночі років із десять тому. Почалася бійка. Такої жорстокої бійки ніхто і ніколи не бачив. То було у місті Тем, Оксфордшир. Під кінець на нього накинулося ще двоє з трупи, — тут він поклав свою люльку на стіл та відправив тоненьку цівочку диму під стелю.
— Ви теж там були?
— Я не був з ним знайомий, — похитав головою він. — Але я все одно маю бути йому вдячний.
— Чому?
Він втомлено всміхнувся.
— Бо він помер. Він помер — і «Хлопці королеви» втратили одного зі своїх головних акторів. І коли вони приїхали у Стретфорд[89], я побачив, що можу використати їх труднощі на свою користь. Я попросив їх узяти мене в трупу. Ми сіли пити. Про справу говорили мало, більше про Плутарха та Робін Гуда. І мені пощастило — я став одним із «Хлопців королеви», і вони привезли мене у Лондон.
— Зрозуміло.
— Якщо чесно, невдалий привід для початку, — зітхнув він. — І хоча я не мав жодного стосунку до його смерті, тінь Геммінґса і досі мене переслідує. І я нерідко почуваюся так, наче посідаю не своє місце. Наче я отримав його нечесно. Вони були жорстокі та аморальні, маю зізнатися. Убивці. Дванадцять отаких Вульфстанів-дерево. Генрі Геммінґс не скоїв анічогісінько поганого, хіба що був інакшим, бо його обличчя на старшало. І це його смерть дала мені початок. Гнила насінина.
На мить на його обличчі з’явився прикрий вираз, потім він почухав бороду, знов узяв люльку, затягнувся та заплющив очі. Я узявся за свій кухоль, а він випустив цівку диму через ліве плече.
— Не гнила була насінина, — мовив я.
— А дерево все одно виросло кривим. Та моралі у цій історії не буде. Лише веселощі та сміх, — я не був переконаний, що він проводить паралель між мною та Генрі Геммінґсом. І тим паче я не знав напевне, чи Генрі Геммінґс дійсно був таким, як я, чи просто мав чудову для свого віку зовнішність. А ще я не знав, чи чув Шекспір про те, що сталося в Едвардстоуні, й чи мав він якісь думки щодо мого від’їзду з Саффолку. Відчував я лише приязність у його голосі. — То про що ти хотів зі мною поговорити?
Я глибоко вдихнув.
— У мене є дві знайомі, вони сестри. Ґрейс та Роуз. І їм потрібна робота. Терміново. Вони б могли продавати яблука…
— Не маю нічого проти яблук, — похитав він головою. Здавалося, його дратує те, що я обтяжую його геній такими повсякденними турботами. — Поговорімо про щось інше, а як ні — то йди.
У моїй уяві постало схвильоване обличчя Роуз.
— Пробачте мені, сер, але я в боргу перед ними. Вони дали мені дім, коли я лишився на вулиці. Будь ласка, сер…
Шекспір зітхнув. Я наче дражнив ведмедя. Боявся кожного його наступного слова.
— А хто така Роуз? Ти дуже м’яко вимовив її ім’я.
— Вона моя кохана.
— Господи. І що, все так серйозно? — він кивнув на Ельзу, яка сиділа поруч з іншою дівчиною з «Капелюха кардинала». Вони нерідко зазирали до таверни в пошуках клієнтів. Тим часом Ельза під столом ніжно гладила когось проміж ніг. — Глянь на чоловіка, на якому висить Ельза, — про таке кохання ти говориш?
— Ні. Тобто про таке теж, але не лише про нього.
Шекспір кивнув, і в оці у нього зблиснула сльоза, мабуть, від тютюнового диму.
— Я поговорю з ким треба. Скажи своїм дівчатам, нехай торгують.
Так вони і почали торгувати яблуками.
Усе було весело та просто чудово, але щоразу, як я слухав монолог Жака, мене охоплювала тривога. Сам я був актором у житті — і більше, аніж будь-хто інший. Я грав свою роль та думав: а яка ж буде моя наступна? Коли я почну її грати? І як мені полишити цю роль у минулому, якщо це означатиме полишити Роуз?
Того ж вечора я сказав Роуз та Ґрейс, що вони працюватимуть у «Глобусі» і що «містер Шекспір про все домовився». А ще дорогою додому я купив колоду карт, і ми провели веселий вечір з піснями, грою в карти, пирогами з Олд-стрит та елем.
Потім ми почали говорити про те, що Ґрейс стає дедалі більше схожою на жінку, а Ґрейс не грубо, а втім, доволі прямо пообіцяла, що «скоро мене дожене». Відтак розсміялася, бо випила забагато елю. Звісно ж, вона до нього вже звикла, але не до чотирьох кухлів поспіль.
А от Роуз не розсміялася:
— І правда, дожене. Ти ані на день не постаршав.
— Бо я ж щасливий, — непереконливо заперечив я. — У мене немає турбот, які б лишали зморшки на моєму обличчі.
Насправді ж турбот у мене було повно, але ще кілька десятиліть жодна з них не залишить ані зморшки.
Я часто роздивлявся Роуз між інтерлюдіями у виставах, і вона теж на мене дивилася. Що то були за німі погляди крізь натовп? У них було щось неймовірно чарівне, якийсь секрет, який знали тільки ми двоє.