Над стародавнім Брацлавом уже буяло розкішне літо. Хлопи знову ж таки вовтузилися на полях та на вгородах, у пишнолистих садах уже давно відцвіли морелі, яблуні, груші, вишні і сливи, і тепер вони дозрівали; у кущах, під стріхами цвірінчали писклята, уже висиджені в цьому році, а деякі з них уже виглядали, щоб спробувати себе на крилятах; уже й рябі свині ходили зі своїми поросятами, риючись за хлівами, а то й на вгород пролазячи; і корови вечорами приходили з паші, гордовито несучи повні молока вим’я; і риби вже в Бузі відметали ікру і тепер безтурботнилися у воді, нагулювали м’ясо, вихлюпували своїми хвостами по водяній гладіні; і старезні діди, розігрівшись на літньому сонечку, дивилися на цюю всю благодать і думали: ех, і чого воно, життя, усе-таки таке коротке?!
Уже буяло розкішне літо, а регімент під командуванням брацлавського хорунжого пана Стефана Хмелецького усе марширував та марширував лівим берегом Бугу, і вечорами суворі військові команди перебивалися кумкотом жаб.
А на правому боці пересувалася то на північ, то на південь орда під командуванням найхоробрішого з найхоробріших Бекіра-баші — і ніяк не могла знайти місцини, години й хвилини, щоб, не порушуючи мирного договору, опинитися на землі Речі Посполитої…
Щодня і поночі орду Бекіра-баші турбували козаки з нереєстрового регіменту під командуванням Андрія Закривидороги, оті шайтанові двадцять сотень розбишак, які й воювати не лізли, і спати не давали Бекірові-баші…
Не давала спокійно спати Бекірові-баші ще одна не вельми приємна обставина: ось уже котрий тиждень їхнього марширування минає на берегах цієї противної річки, а й досі не пристали до берегів Чорного моря оті давно обіцяні галери з будівельними матеріалами, з гарматами, ґратами, залізними драбинами, скобами та іншим добром для спорудження фортець. Крім усього отого залізного та кам’яного добра, не завадили б і додаткові тисячі хоробрих воїнів султана, а також майстрів будування укріплень. Всього цього не було — і Бекірові-баші почали снитися сни: величезна армада галер плине хвилями Чорного моря, хоробрі капудани дивляться в зірні труби, і раптом у скельцях зірних труб бачать щось подібне до хмари сарани, яка опустилася на морські хвилі… Далі доводця турецького війська прокидався і вже не хотів заплющувати очей, бо знав, що воістину побачить не сарану, а козацькі чайки, які з усіх боків ідуть на непереможну турецьку армаду…
З кожним днем ставало зрозуміліше, що галери перехоплені козаками й потоплені. А якщо це так, то навіщо тоді Бекірові-баші з усім його військом тинятися отут, біля Бугу? Як він побудує оті фортеці, якщо в його руках немає ні необхідних матеріалів, ні добрих майстрів, ні креслень?
Якось серед ночі, коли у степу знову залунали постріли і крики (козаки в черговий раз не давали спати військові Бекіра-баші!), великий доводця покликав до себе в намет премудрого мімара Ісмаїла. Слава Аллахові, що Бекір узяв його з собою, а не чекав, доки той прибуде з галерами! — а то б не було з ким говорити!
Мімар Ісмаїл був невеличким чоловічком з великою, проте, головою. Він цілими днями спав, а коли не спав, то думав. Його не обходили ніякі дипломатичні тонкощі оцього кількатижневого топтання біля гяурської річки на ймення Буг (а дехто зве її навіть Богом, що по-уруському означає не мало не багато — Аллах!), його турбувало вимушене безробіття. Кілька разів він запитував у Бекіра-баші, коли ж, нарешті, можна розпочинати будівництво, — але той не відповідав, — і тому премудрий Ісмаїл віддавався роздумам і спанню…
І от сьогодні вночі його розбудили і привели до самого Бекіра-баші.
Бекір сидів невиспаний і злий. Йому не хотілося пити шербету, йому не хотілося розважатися у своєму похідному гаремі — йому хотілося напитися вина чи гяурської горілки під назвою «оковита» і рубати голови направо й наліво. Ось хоча б і цьому премудрому мімарові…
Бекір показав Ісмаїлові на пуфик, і той, уклонившись іще раз, сів. Сів, ушнипився своїми сонними очима в полководця.
— Думаю, — промовив полководець, дивлячись кудись убік, — що галери з потрібними нам усім вантажами й людьми не прибудуть. Думаю, що гяурам удалося їх перехопити і знищити.
— Дозвольте запитати премудрого і прехороброго Бекіра-баші: до вас прибув гінець із такою вістю?
— Якби прибув гінець із такою вістю, то я би з насолодою відрубав йому голову і прикрасив нею мій скромний дастархан.
Мімар іще раз обдивився обрус, на якому стояли напої й наїдки, але улюбленої прикраси полководців не здрів. Отже, гінця не було…
— Ці гяури навіть гінця не залишили…
Мімар не мав у душі якихось мудрих слів на такий випадок: він думав про інше — як побудувати фортецю Амурат-Кермен. А те, що фортецю побудувати необхідно, в цьому не сумнівалися ні Бекір, ні Ісмаїл. Ні тому, ні другому не хотілося ставати прикрасою на дастархані великого хондкара.
— Ми можемо побудувати фортецю без того, що потопилося в морі? — прямо запитав Бекір.
