— Найхоробріший трохи не так поставив переді мною запитання. Я би запитав так: чи можемо ми дістати отут, на дикій землі, каміння, залізні та мідні вироби, гармати?
— Ну, гаразд, хай питання ставиться в такий спосіб. І що?
— Каміння й залізні та мідні вироби нам можуть привезти з заходу — з молдавської землі. Тільки хай вони не баряться…
— А гармати?
— А гармати нехай познімають зі своїх батур і привезуть сюди!
— А як же тоді з тими фортецями, з молдавськими?
— А це нас не стосується! Баба-Алі дав нам наказ: побудувати фортеці — Амурат-Кермен та інші! Ми їх побудуємо! А що там з гарматами на інших фортецях — ніхто й не спитає… Поки що…
— А потім?
— Нехай великий Аллах дасть нам дожити до «потім»! А потім переможців ніхто не судитиме. Після того як дають шовковий халат з самого султанського плеча, голови не знімають…
Бекірові-баші подумалося, що він надто мало знав цього мімара. Не такий уже він простий. І справді, каже досить мудрі речі, шкода буде, якщо така голова згодиться тільки на прикрашання султанського дастархану. Бекір хотів подумати ще про щось таке миле і приємне для мімара, та Ісмаїл, блиснувши очима, рішуче сказав:
— Але для цього треба негайно перейти Буг, прибути на місце робіт. Це — одне. А друге — негайно доставити на місце робіт каміння, вапно, три тисячі робітників. Це — тільки на спорудження Амурат-Кермена!..
Ти диви! Цей пуголовок, якого ледве-ледве можна роздивитися в його халаті, уже командує!..
Але, зрештою, він каже істину. Для того щоб збудувати Амурат-Кермен, треба перейти Буг. Аллах милостивий, Аллах здатен на будь-яке диво, але навряд чи захоче він сам будувати для Бекіра-баші фортецю на не зайнятій ним території.
— А скільки всього робітників потрібно, щоб побудувати й інші фортеці?
— Ще — десять тисяч. І то — найліпших робітників і майстрів.
— А вони в цих землях є?
— Саме звідси ми беремо найліпших майстрів для спорудження найкрасивіших будівель Османської імперії. Я би взяв десять тисяч майстрів та робітників з України та Богданії — і…
— З України — не вийде… Візьмемо з Богданії та Монтенії.
— Але для цього треба негайно бути на місці. Я ще повинен обдивитися місцевість, знайти виходи гірських порід, вибрати найліпші грунти, щоб вони не повзли чи не осідали. На це теж треба час.
— Скільки часу?
Мімар Ісмаїл зволив собі замислитися. Він знав, що Бекірові-баші надто припікає з термінами, і тому він догідливо помовчить, аби не заважати премудрому мімарові перебрати всі варіанти.
— Шість-сім днів. І сотню помічників.
— Чудово, — мусив погодитися Бекір. Він тут же подумки підрахував, що в разі успішного переходу через Буг на доставку робітників, на спорядження обозів з камінням та вапном піде щонайменше тиждень. — Чудово! — повторив доводця турецької армії. — Готуйся до великої роботи!
— Тільки, — повторив Ісмаїл, — не треба баритися. Час минає. А фортеці Аллах сам для забарників не будуватиме!..
— Все, — пролунало з вуст Бекіра-баші. — Сьогодні підемо через цю гяурську річку.
Мехтодь Цабекало та Яким Ляскало уже не один день не спускали своїх очей з шатра Бекіра-баші. Розмістившись на протилежному боці Бугу на горі, вони вирили там собі землянку і, узброївшись двома зірними трубами, вивчали турецький табір з усіма його особливостями. Вони давно вже роздивилися, де чий намет, хто куди поспішає, вони вже навіть угадували, з яким настроєм бігає до Бекіра-баші начальник його розвідки, вони, навіть не чувши наказів, навчилися розгадувати, яке розпорядження дав Бекір кіннотникам, піхоті чи гармашам, вони навіть знали, коли має зайти до доводці харем-агаси і коли сам доводця піде розважитися до своїх красунь…
Сьогодні вже вночі Цабекало й Ляскало побачили, що в турецькому таборі щось має відбутися — не таке, як раніше. По-перше, про щось довго мудрував Бекір із мімаром, по-друге, після бесіди з мімаром до шатра було викликано усіх начальників усіх підрозділів, по-третє, на захід було післано кільканадцять вершників — не інакше як із спішними розпорядженнями.
— Мехтодю, — сказав Ляскало Цабекалові, — я так думаю, що сьогодні вони свого офіціра на переговори з Потенгою не пошлють.
— Еге ж, Якиме, — відповів Цабекало Ляскалові, — я чомусь теж так думаю. Мені навіть здається, що вони сьогодні захочуть перейти через Буг…
— Але ж договір!..
— Договори — то для таких дурних і чесних, як ми з тобою, Якиме, — відповів Цабекало. — Їм треба будувати фортеці, а ми не даємо — то що треба для того? Перейти Буг, змести регімент Хмелецького та й… Це ж робиться дуже просто!.. Бекірові-баші й так довелося дуже довго випробовувати своє терпіння. Кускве тандем, о Катіліна…
— Треба сказати регіментарові, — мовив Ляскало.
— І полковникові Закривидорозі, — додав Цабекало. — Отже, так! Ти поки що лишаєшся тут і дивишся далі, а я на свого Муцика — та й за Буг, до козаків!
— Давай! Скажи, що турки можуть піти через Буг напроти нас і за три милі на північ: там найліпше місце для переправи. Можуть оточити регімент і тримати його в кільці два місяці, поки Хмелецький не здасться або не згине з голоду. Їх же багато…
