Кантика для Лейбовіца полностью

За кілька місяців після від’їзду монсеньйора Аґерри з абатства до Нового Риму прибув другий караван віслюків із повним почтом обслуги та озброєних охоронців для захисту від розбійників, маніяків-мутантів і міфічних драконів. Цього разу експедицію очолював монсеньйор із маленькими ріжками та гострими іклами. Він оголосив, що йому доручили опонувати канонізації преподобного Лейбовіца і приїхав він проводити розслідування та, можливо, призначити відповідальних. Священик натякнув на деякі небилиці та істеричні плітки, що просочилися з монастиря і — о, жах! — сягнули навіть воріт Нового Риму. Чоловік одразу ж дав зрозуміти, що терпіти романтичні байки не буде, як це, певно, робив попередній відвідувач.

Абат увічливо його привітав і запропонував металеве ліжко в келії з вікнами на південь, вибачившись, що в гостьовій кімнаті нещодавно виявили віспу. Монсеньйору прислужував його власний ескорт, і їв він кукурудзяну кашу та зелень разом із монахами в трапезній: тієї пори перепелиці та земляні зозулі геть не ловилися, як доповіли мисливці.

Цього разу абат не вбачав необхідним застерегти Френсіса щодо надто вільних проявів фантазії. Хай пофантазує, якщо наважиться. Небезпека того, що advocatus diaboli одразу ж візьме на віру навіть правду, перед цим добряче її не подовбавши і не потицявши пальцями в рани, була мізерною.

— Наскільки я розумію, ти схильний зомлівати, — промовив монсеньйор Флот, зоставшись із братом Френсісом наодинці, і витріщився на нього поглядом, який Френсіс назвав би зловісним.

— Скажи мені, в твоїй родині траплялися напади епілепсії? Божевілля? Випадки нервових мутацій?

— Ні, ваше преосвященство.

— Я тобі не «преосвященство», — відрубав священик. — А тепер давай витягнемо з тебе всю правду.

Хоча тон його, здавалося, натякав: «Тут згодиться маленька простенька операція, ампутувати доведеться зовсім трішки».

— Ти в курсі, що документи можна штучно зістарити? — напосідав він.

Брат Френсіс був не в курсі.

— Ти розумієш, що це ім’я, Емілі, не з’являлося поміж паперів, які ти знайшов?

— Ох, але ж… — він раптом невпевнено змовк.

— Там було ім’я Ем, правда? Можливо, це зменшувальна форма від «Емілі».

— Я… я гадаю, так і є, месере.

— Але це також може бути зменшене від «Емми», хіба ні? І в коробці таки СПРАВДІ з’являлося ім’я «Емма»!

Френсіс мовчав.

— Ну?

— А яке було питання, месере?

— Не зважай! Я лише мав на увазі, що згідно з доказами під «Ем», малася на увазі «Емма», а «Емма» — не зменшена форма від «Емілі». Що ти на це скажеш?

— Я раніше не задумувався над цим питанням, месере, але…

— Але що?

— Хіба чоловік і дружина часто не називають одне одного по-різному?

— ТИ ЩО, ГЛУЗУЄШ ІЗ МЕНЕ?

— Ні, месере.

— То кажи правду! Як ти знайшов той сховок і що це за фантастичні казочки про об’яву?

Брат Френсіс спробував пояснити. Advocatus diaboli періодично перебивав, пхикаючи й додаючи саркастичні ремарки, і коли чернець закінчив, адвокат так добряче пройшовся по його розповіді семантичними граблями, що сам Френсіс почав сумніватися, чи насправді бачив того старигана, а чи йому все привиділося.

Техніка перехресного допиту виявилася безжальною, та Френсіса вона налякала менше, ніж розмова з абатом. Ну, розчленував би його адвокат диявола шматок за шматком — то й що? Адже коли стражденний розуміє, що операція скоро скінчиться, біль можна стерпіти. Проте при зустрічах із абатом Френсіс завжди усвідомлював: за помилку його здатні карати знову й знов, бо Аркос — довічний владика та інквізитор його душі.

Проте монсеньйорові Флоту історія монаха видалася аж надто гнітючою та простою, щоб застосовувати повний арсенал нападу, особливо враховуючи попередню реакцію брата Френсіса на натиск.

— Що ж, брате, якщо це твоя оповідь і ти її дотримуєшся, то гадаю, з тобою в нас узагалі проблем не буде. Навіть якщо це й правда — а я цього не припускаю, — то вона до тупого банальна. Ти хоч це розумієш?

— Я завжди так і гадав, месере, — зітхнув Френсіс, котрий багато років намагався розвіяти дух важливості, яким інші огортали паломника.

— О, то давно варто було про це сказати! — гиркнув Флот.

— Я так завжди і казав: гадаю, що то, мабуть, був просто звичайний старий.

Монсеньйор Флот затулив очі долонею і важко зітхнув. Його досвід із непевними свідками підказував: говорити вже досить.

Перш ніж поїхати з абатства, advocatus diaboli, як і адвокат святого перед ним, зайшов до копіювальні та попросив глянути на розмальовану присвяту Лейбовіцевій світлокопії («жахливій нісенітниці», як назвав її Флот). Цього разу руки ченця трусилися не від радощів, а від страху, що його знову змусять покинути проект. Монсеньйор Флот мовчки розглядав ягнячу шкуру. Тричі зглитнув. І врешті змусив себе кивнути.

— У тебе яскрава уява, — погодився він. — Та ми всі це знали, еге ж? — Він знову змовк. — Як довго, ти кажеш, працював над цим?

— Шість років, месере. Із перервами.

— Що ж, здається, тобі знадобиться не менше, щоби її закінчити.