Кантика для Лейбовіца полностью

І раптово роги монсеньйора Флота зменшились на палець, а ікла зникли й поготів. Того ж вечора він відбув до Нового Риму.

Роки поступово спливали, вкриваючи павутинками зморщок обличчя молоді й уплітаючи сивину їм у скроні. Тривав безкінечний монастирський труд, щоденно збурюючи небеса постійно повторюваними віршами з Літургії годин та випускаючи у світ струмочок із переписаних та перепереписаних манускриптів. Обитель періодично здавала в оренду своїх секретарів та писарів єпархії церковному суду й тим небагатьом світським чиновникам, що їх наймали. Брат Джеріс плекав наміри побудувати друкарський прес, проте Аркос розгромив усі плани, щойно про них почувши. Не було ні паперу в достатній кількості, ні придатного чорнила, та й світ, що загруз у неуцтві, не потребував дешевих книг. У копіювальні й далі працювали з пером та каламарем.

У День п’яти юродивих із Ватикану прибув посланець із радісними для ордену новинами. Монсеньйор Флот відкликав усі заперечення і тепер молився перед образом преподобного Лейбовіца. Монсеньйор Аґерра довів свою справу: Папа рекомендував канонізувати преподобного. Дату формального проголошення намітили на прийдешній Святий рік, і вона збіглася із Вселенським собором, метою якого було ще раз ненав’язливо переглянути magisterium[58] у питаннях віри та моралі. Ця проблема в ході історії порушувалася вже багато разів, але кожного століття спливала знов у новій формі, особливо в темні часи, коли «знання» людини про вітер, зірки та дощ насправді ґрунтувалися лише на віруваннях. Під час собору засновника Альбертинського ордену внесуть у церковний календар.

За оголошенням настав період святкувань у абатстві. Дом Аркос, уже побитий часом і близький до слабоумства, покликав брата Френсіса до себе й прохрипів:

— Його Святість запрошує нас до Нового Риму на канонізацію. Збирайся в дорогу.

— Я, панотче?

— Поїдеш сам. Брат Фармаколог забороняє мені подорожувати, і недобре буде, якщо отець пріор полишить монастир, коли я хворий. Ох, але не треба тут знову мені непритомніти, — пробурчав на додачу дом Аркос. — Ти, мабуть, отримуєш більше, ніж заслуговуєш, за те, що суд підтвердив дату смерті Емілі Лейбовіц. Та Його Святість, незважаючи ні на що, тебе запросив. Тож дякуй Господу й не проси більшого.

У брата Френсіса підкосилися ноги.

— Його Святість?..

— Так. Тепер ми відправимо Лейбовіцеву світлокопію до Ватикану. Чи не хочеш взяти зі собою ілюміновану присвяту як подарунок для Понтифіка?

— Ох, — промовив Френсіс.

Абат привів його до тями, благословив, назвав добрим простаком і відправив пакувати клунок.

Дорога до Нового Риму займе щонайменше три місяці, а може, й довше, залежно від відстані, яку проїде Френсіс, перш ніж його неминуче зніме з віслюка ватага грабіжників. Він подасться один і без зброї, із собою візьме лише клунок та миску для милостині на додачу до реліквії та її розписної копії. Він молився, щоби безграмотні розбійники не зацікавились ними, бо ж справді, серед злодіїв на шляху траплялися й добрі крадії, що брали тільки цінне для себе, лишаючи жертвам життя, тіло й особисті речі. Інші ж були менш делікатні.

Для перестороги Френсіс начепив на праве око чорну пов’язку. Селяни — народ забобонний, вони часто сходили з дороги, завваживши бодай натяк на лихий погляд. Тож, убезпечений та спакований, він подався на поклик Sacerdos Magnus,[59] найсвятішого правителя й повелителя, Папи Лева XXI.