Кантика для Лейбовіца полностью

— Ну… це стосик скляних пластин[165]. Промінь світла падає на нього під певним кутом і частково відбивається, а частково проникає далі. Відбита частина поляризується. Тепер ми вкладаємо стосик таким чином, щоби відбитий промінь падав ось на цю річ (це ідея брата Корнгура) і проходив через другий стосик скляних пластин. Другий стосик укладено під прямим кутом, щоби він відбивав практично весь поляризований промінь і майже не пропускав його. Дивлячись крізь нього, ми заледве бачитимемо світло. Це вже все перевірено. І от тепер, якщо моя гіпотеза правдива, замикаючи тумблер на котушках збудження брата Корнгура, маємо побачити пропущене світло набагато яскравішим. Якщо ні, — він здвигнув плечима, — значить, викидаємо мою гіпотезу на смітник.

— Або котушки, — скромно припустив брат Корнгур. — Я не впевнений, чи зможуть вони створити достатнє збудження.

— Зате я впевнений. У вас на це інстинкт. Мені набагато простіше займатися абстрактними теоріями, ніж конструювати прилади для їх практичної перевірки. А у вас хист бачити це все опоряджене гвинтами, дротиками й лінзами, поки я мислю в абстрактних символах.

— А от я нізащо не зміг би спочатку уявляти собі все це абстрактно, тоне Таддео.

— З нас би вийшла непогана команда, брате. Шкода, що ви не наш співробітник в колегіумі. Може, хоча би на якийсь короткий час склали нам компанію? Чи міг би абат відпустити вас?

— Навіть не насмілюся гадати, — пробурмотів винахідник, якому раптом стало не по собі.

Тон Таддео звернувся до решти:

— Я чував вираз «браття у відрядженні». Це правда, що деяким вашим товаришам дозволено тимчасово працювати деінде?

— Мало кому насправді, тоне Таддео, — подав голос молодий священик.

— Раніше орден постачав писарів, діловодів та секретарів білому духовенству, королівським та церковним судам. Але це було в часи найтяжчих злигоднів та вбогості абатства. Завдяки браттям у відрядженні ми тут не вмирали з голоду. Більше потреби в цьому немає, тому так чинять рідко. Звісно, кілька наших братів зараз навчаються в Новому Римі, однак…

— Ось воно! — раптом з ентузіазмом проказав тон. — Брате, ми дамо вам стипендію в колегіумі. Я вже говорив із абатом, і…

— Так? — спитав молодий священик.

— Хоч ми й не дійшли згоди в деяких питаннях, я можу зрозуміти його погляди. Я гадаю, що обмін учнями міг би покращити відносини. Звичайно ж, він передбачатиме платню, і я певен, що абат знайшов би цим грошам гідне застосування.

Брат Корнгур похилив голову, але нічого не сказав.

— Нумо ж! — розсміявся вчений. — Не схоже, щоби ви зраділи цьому запрошенню, брате.

— Мені це, безперечно, дуже лестить. Та не мені вирішувати.

— Що ж, усе розумію. Та я навіть не помислив би просити про таке вашого абата, якби ця ідея викликала у вас неприйняття.

Брат Корнгур вагався.

— Моє покликання — це Релігія, — нарешті промовив він. — Тобто життя в молитві. Тому нашу роботу ми також уявляємо своєрідною молитвою. Але це… — він махнув рукою на динамо, — мені більше скидається на якусь гру. Та якби дом Пауло вирішив мене послати…

— То неохоче прийняли би запрошення, — кисло промовив учений. — Я впевнений, що міг би домовитися щонайменше про сотню ганеґанів золотом щороку від колегіуму вашому абатству, якби ви погодилися приєднатися до нашого товариства. Я… — Він зробив паузу, аби подивитися на вирази навколишніх облич. — Пробачте, я щось не так сказав?

Спинившись на півдорозі на сходах, що вели у підвал, стояв абат, роздивляючись групу внизу. Кілька завмерлих облич повернулися до нього. За кілька секунд тон Таддео і сам помітив присутність настоятеля та люб’язно йому кивнув.

— А ми щойно вас тут згадували, панотче, — привітався він. — Якщо ви чули, то мені, мабуть, треба все пояснити…

Дом Пауло похитав головою:

— Не потрібно.

— Але я хотів би обговорити…

— Це може зачекати? Я трохи кваплюся.

— Звісно, — погодився вчений.

— Незабаром повернуся. — Він знову піднявся сходами. Отець Ґолт уже чекав на нього в дворі.

— Вони вже знають, домне? — похмуро спитав пріор.

— Я не питав, але впевнений, що ні, — відповів дом Пауло. — Теревенять там про різні дурниці. Обговорюють, як забрати брата К. зі собою у Тексаркану.

— Значить, точно не чули.

— Так. І де він зараз?

— У гостьовому будинку, домне. З ним лікар. У нього пропасниця.

— Скільки братів знає, що він тут?

— Четверо, мабуть. Ми якраз співали нону, коли він підійшов до воріт.

— Накажи тим чотирьом мовчати. Потім спустишся у підвал. Будь люб’язний, простеж, щоби вони не дізналися.

— Але, може, все-таки варто перед від’їздом повідомити їх, домне?

— Звичайно. Проте їх потрібно спочатку підготувати. Ти ж знаєш, що їх це не спинить, і вони все одно повернуться назад. Тому маємо хоча би мінімізувати їхнє спантеличення. Зачекаємо до останньої хвилини. Взяв із собою?

— Ні, всі папери в гостьовому будинку.

— Піду до нього. А ти попередь братів і йди до наших гостей.

— Так, домне.

Абат рушив до гостьового будинку. На вході його зустрів брат Фармаколог.

— Брате, він житиме?