Кантика для Лейбовіца полностью

— Ніхто й не помишляв позбавляти вас цього права. І ніхто не ображається. Та зловживати розумом заради гордині, пихи, марнославства або втечі від відповідальності… Ось це плоди з того самого дерева.

— Ви ставите під сумнів доброчесність моїх мотивів? — аж почорнів тон.

— Вряди-годи я ставлю під сумнів навіть власну честь. Я ні в чому вас не обвинувачував. Але поставте собі одне запитання: чому вам подобається відштовхуватися в стрибку свого припущення від такого непевного трампліна? Чому вам кортить ганити минуле аж до повного знелюднення минулої цивілізації? Щоби не було потреби вчитися на їхніх помилках? Чи вам осоружна слава всього лишень «повторного відкривача», а хочеться й самому побути «творцем»?

Тон прошипів якісь прокльони.

— Цей архів має належати компетентним людям, — гнівно проказав він. — Яка іронія!

Світло зашипіло й згасло. Не через механічну несправність, а тому що новіції за млинком припинили його крутити.

— Принесіть свічки! — наказав абат.

З’явилися свічки.

— Спускайся, — дом Пауло скомандував до послушника на драбині. — І забирай ту штуку з собою. Брате Корнгуре? Брате Корн…

— Домне, він тільки-но пішов до сховища.

— Ну то гукніть його. — Дом Пауло знову повернувся до вченого, передавши йому документи, які знайшов серед речей брата Кларе. — Читайте, якщо зможете розібрати букви при свічках, пане Філософе!

— Указ Мера?

— Прочитайте і зрадійте своїй омріяній свободі.

До них знову тихцем приєднався брат Корнгур. Він приніс важке розп’яття, яке висіло в арці на місці новітньої лампи. Чернець передав хрест дому Пауло.

— Звідки ви знали, що мені це знадобиться?

— Просто вирішив, що вже час, домне, — знизав плечима Корнгур.

Старий видряпався драбиною та повісив розп’яття на старому гачку.

Воно виблискувало золотом у палахкотінні свічки. Абат роззирнувся та гукнув згори до монахів:

— Нехай той, хто читає в цій ніші, від сьогодні читає тут ad Lumina Christi[172]!

Коли він спустився, тон Таддео вже закінчував утрамбовувати останні папірці в здоровецьку скриню для подальшого сортування. Він обачно роззирнувся, але священик нічого не сказав.

— Прочитали указ?

Учений кивнув.

— Якщо так станеться, в чому я дуже сумніваюся, і ви шукатимете тут політичного притулку, то…

Тон Таддео похитав головою.

— Тоді попрошу пояснити вашу тезу про те, що наш архів потребує компетентних людей.

— Отче, я це сказав у запалі суперечки. Я забираю свої слова назад, — понурив погляд учений.

— Але ж думки ви не змінили. Ви постійно її дотримувалися.

Тон не став заперечувати.

— Значить, марно повторювати клопотання про те, щоби коли старшина радитиме вашому двоюрідному братові скористатися абатством як прекрасним військовим оплотом, то ви виступите від нашого імені. Заради його самого скажіть, що коли загроза поставала перед нашими вівтарями та Меморіалом, наші попередники не вагалися і брали до рук мечі. — Він замислився. — Ви їдете сьогодні чи завтра?

— Гадаю, сьогодні буде краще, — тихо промовив тон Таддео.

— Я накажу зібрати вам провіант. — Настоятель розвернувся було йти, але затримався і лагідно додав: — А коли повернетеся, то оголосіть повідомлення своїм товаришам.

— Звичайно. Ви його написали?

— Ні. Просто перекажіть, що ми радо чекаємо усіх, хто хотів би тут вивчати архіви, попри кепське освітлення. Особливо, тона Мато. Або тона Ессера Шона з його шістьма складниками. Мабуть, людині доводиться перебирати помилку за помилкою вручну, поки не відділить її від істини. Єдина умова — не ловитися зголодніло на наживку хиби тільки тому, що вона має приємніший смак. Сину мій, перекажіть їм ще й те, що коли настане час, а рано чи пізно він настане, і притулку потребуватимуть не тільки священики, а й філософи, перекажіть їм, що наші мури товсті.

Він кивнув і помахом голови розпустив новіціїв, а потім важко почвалав угору сходами до себе в кабінет. У нього всередині знову нуртувала Лють, і він знав, що наближається час мордування.

Nunc dimittis servum tuum, Domine… Quia viderunt oculi mei salutare…[173]

Може, кольки цього разу минуться без наслідків, майже надіявся Пауло. Він хотів гукнути отця Ґолта, щоби сповідатися, але вирішив зачекати, поки гості не поїдуть геть. Він знову прикипів очима до указу.

Його агонію перервав стук у двері.

— Ви не могли би зайти пізніше?

— Боюся, пізніше ніяк не вийде, — відповів приглушений голос із коридору.

— А, тоне Таддео… то заходьте. — Дом Пауло випростався, він з усіх сил опанував біль, намагаючись не відмахнутися від нього, а просто тримати себе в руках, — ніби спілкуючись із непокірним слугою.

Учений зайшов і поклав теку з паперами на стіл абата.

— Мені здалося, буде правильно, якщо я залишу вам це, — промовив він.

— А що в нас тут?

— Креслення ваших укріплень. Ті самі, які виготовили старшини. Я вам раджу негайно їх спалити.

— Навіщо ви це зробили? — видихнув дом Пауло. — Після всіх тих слів унизу…