— Ніхто й не помишляв позбавляти вас цього права. І ніхто не ображається. Та зловживати розумом заради гордині, пихи, марнославства або втечі від відповідальності… Ось це плоди з того самого дерева.
— Ви ставите під сумнів доброчесність моїх мотивів? — аж почорнів
— Вряди-годи я ставлю під сумнів навіть власну честь. Я ні в чому вас не обвинувачував. Але поставте собі одне запитання: чому вам подобається відштовхуватися в стрибку свого припущення від такого непевного трампліна? Чому вам кортить ганити минуле аж до повного знелюднення минулої цивілізації? Щоби не було потреби вчитися на їхніх помилках? Чи вам осоружна слава всього лишень «повторного відкривача», а хочеться й самому побути «творцем»?
— Цей архів має належати компетентним людям, — гнівно проказав він. — Яка іронія!
Світло зашипіло й згасло. Не через механічну несправність, а тому що новіції за млинком припинили його крутити.
— Принесіть свічки! — наказав абат.
З’явилися свічки.
— Спускайся, —
—
— Ну то гукніть його. —
— Указ Мера?
— Прочитайте і зрадійте своїй омріяній свободі.
До них знову тихцем приєднався брат Корнгур. Він приніс важке розп’яття, яке висіло в арці на місці новітньої лампи. Чернець передав хрест
— Звідки ви знали, що мені це знадобиться?
— Просто вирішив, що вже час,
Старий видряпався драбиною та повісив розп’яття на старому гачку.
Воно виблискувало золотом у палахкотінні свічки. Абат роззирнувся та гукнув згори до монахів:
— Нехай той, хто читає в цій ніші, від сьогодні читає тут
Коли він спустився,
— Прочитали указ?
Учений кивнув.
— Якщо так станеться, в чому я дуже сумніваюся, і ви шукатимете тут політичного притулку, то…
— Тоді попрошу пояснити вашу тезу про те, що наш архів потребує компетентних людей.
— Отче, я це сказав у запалі суперечки. Я забираю свої слова назад, — понурив погляд учений.
— Але ж думки ви не змінили. Ви постійно її дотримувалися.
— Значить, марно повторювати клопотання про те, щоби коли старшина радитиме вашому двоюрідному братові скористатися абатством як прекрасним військовим оплотом, то ви виступите від нашого імені. Заради його самого скажіть, що коли загроза поставала перед нашими вівтарями та Меморіалом, наші попередники не вагалися і брали до рук мечі. — Він замислився. — Ви їдете сьогодні чи завтра?
— Гадаю, сьогодні буде краще, — тихо промовив
— Я накажу зібрати вам провіант. — Настоятель розвернувся було йти, але затримався і лагідно додав: — А коли повернетеся, то оголосіть повідомлення своїм товаришам.
— Звичайно. Ви його написали?
— Ні. Просто перекажіть, що ми радо чекаємо усіх, хто хотів би тут вивчати архіви, попри кепське освітлення. Особливо,
Він кивнув і помахом голови розпустив новіціїв, а потім важко почвалав угору сходами до себе в кабінет. У нього всередині знову нуртувала Лють, і він знав, що наближається час мордування.
Може, кольки цього разу минуться без наслідків, майже надіявся Пауло. Він хотів гукнути отця Ґолта, щоби сповідатися, але вирішив зачекати, поки гості не поїдуть геть. Він знову прикипів очима до указу.
Його агонію перервав стук у двері.
— Ви не могли би зайти пізніше?
— Боюся, пізніше ніяк не вийде, — відповів приглушений голос із коридору.
— А,
Учений зайшов і поклав теку з паперами на стіл абата.
— Мені здалося, буде правильно, якщо я залишу вам це, — промовив він.
— А що в нас тут?
— Креслення ваших укріплень. Ті самі, які виготовили старшини. Я вам раджу негайно їх спалити.
— Навіщо ви це зробили? — видихнув