— Зрозумійте мене правильно, — перебив його
Абат поволі підвівся і простягнув ученому руку.
— Я не можу пообіцяти вам виступити від вашого імені…
— Мені це відомо.
— …тому що вважаю, що ваш скарб має лишатися відкритим для всього світу.
— Він таким був, є та завжди буде.
Чоловіки щиро потисли одне одному руки, але
Але ж навіщо це все програвати знову?
Відповідь ховалася десь поруч. Змій нікуди не дівся, він усе ще шепотів: «…знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло». Древній батько лжі вміє говорити напівправдою: як «пізнати» добро і зло, поки не скуштуєте того й іншого? Скуштуйте, і станете як Боги. Але ні безкінечна влада, ні безкінечна свобода не є запорукою того, що людина стане Богом. Адже для цього мала би бути ще й безкінечна любов.
То був рік небачених злив у пустелі, після яких давно засохле зерно раптом проросло.
Того року кочовиків Рівнин уперше торкнулися сліди цивілізації, і навіть серед народу в Ларедо пішов гомін, що, може, все й міняється на краще. Рим не погоджувався.
Того року тимчасова угода між Тексарканою та Денвером була укладена й порушена. Того року Старий Юдей повернувся до свого минулого покликання Лікаря та Мандрівника; того року ченці Альбертинського ордену святого Лейбовіца поховали абата та вклонилися новому. Завтрашній день жеврів яскравими сподіваннями.
Того року зі сходу прибув правитель, аби підкорити всі землі й володіти ними. То був рік Людини.
Над залитою сонцем доріжкою, котра оббігала лісисте узвишшя, стояла неприємна спека, що підсилювала спрагу Поета. Збігло трохи часу, поки він не відірвав запаморочену голову від землі і не спробував озирнутися. Сутичка закінчилася; в цілому — все затихло, якщо не рахувати кавалерійського старшини. Грифи вже кружляли над землею щораз нижче й нижче.
Кілька неживих біженців, один мертвий кінь та причавлений кавалерійський старшина при смерті. Час від часу кіннотник прокидався і слабко кричав. То він звав маму, то вимагав священика, інколи кликав свого коня. Його крик приваблював грифів і щоразу більше дошкуляв Поетові, сильно дратуючи того. Поет був не в гуморі. Він ніколи не чекав від світу, що той буде чемним або й узагалі поводитиметься розважливо, так рідко й бувало; інколи послідовність його жорстокості й тупості навіть підбадьорювала Поета. Але світ іще ніколи не стріляв з мушкета Поетові в живіт. На заохочення це анітрохи не подобало.
Ба більше, тепер навіть не годилося винуватити в тупості світ — тільки себе самого. Поет припустився жахливої помилки. Він нікого не чіпав і займався своїми справами, аж раптом помітив групу біженців, котрі вчвал неслися зі сходу до пагорбів, переслідувані по п’ятах загоном кіннотників. Щоб уникнути бою, Поет заховався за якимсь чагарником, що ріс понад самим валом, котрий оперізував доріжку. Із цієї зручної позиції можна було, залишаючись непоміченим, роздивитися весь спектакль. То була не Поетова битва. Йому байдуже до політичних та релігійних уподобань як біженців, так і військових кіннотників. Якщо судилося відбутися різанині, то фатум не міг знайти більш незацікавленої сторони, ніж Поет. То звідки ж узявся цей сліпий порив?
А порив кинув його скакнути з валу на старшину кавалеристів просто в його сідлі і тричі вдарити кинджалом, перш ніж вони обоє повалилися на землю. Поет не розумів, навіщо це втнув, адже нічого не домігся. Підлеглі командира верхівців поцілили в нього, коли він підводився на ноги. Душогубство біженців тривало й далі. Всі вони поїхали геть, переслідуючи рент втікачів та лишаючи по собі мерців.
Поет відчув, як бурчить у животі, котрий марно намагався перетравити рушничну кулю. Урешті-решт він вирішив, що зробив свій безглуздий вчинок через ту тупу шаблю. Якби старшина просто перерубав жінку в сідлі одним ударом та поїхав собі далі, Поет би знехтував його діянням. Та коли він рубав і рубав…
Він більше не хотів про це думати. Він думав про воду.
— О, Боже, о, Боже… — і далі скаржився старшина.
— Наступного разу погостриш своє столове начиння, — прохрипів Поет.
Але наступного разу не буде.
