— Твоя правда, не одне. Він був твоїм хлопцем. Ти його кохала. Але цей чоловік виростив мене. Він для мене означав більше, ніж мій власний батько. І я любив його більше за тебе, — мені довелося підвищити голос, щоби перекричати рев автомобілів: — Отже, більш не роби так. Не роби таємних дзвінків минулому Ейбу, коли я аж помираю, щоб ізнов поговорити з ним. І не кажи мені, що я не розумію, як це втратити когось чи сердитись, що він залишив тебе та забрав із собою свої секрети. Бо я таки знаю, як це.
— Джейкобе, я…
— І не кажи мені, що кохаєш мене, що ми будемо разом, і не фліртуй зі мною, і не будь такою звабливою, милою, сильною, вражаючою і всякою такою дивовижною, як ти вмієш, а потім не кажи мені, як ти за ним умираєш, і не кажи йому в мене за спиною, що ти кохаєш його!
— Я лиш попрощалась. Це все.
— Але ти тримала це в таємниці. І це найгірше.
— Я збиралась тобі це сказати, — виправдовувалася вона, — але навколо нас завжди хтось був.
— Як я можу тобі вірити?
— Я хотіла. Правда. Це зжирало мене зсередини. Але я не знала як.
— Скажи просто: «Я досі його кохаю! Я не можу викинути його з голови! А ти просто бліда його імітація, але на крайній випадок згодишся!»
Її очі широко округлились.
— Ні-ні-ні. Не кажи так. Ти зовсім не такий. Зовсім.
— Так і є. Хіба не тому ти пішла зі мною на цю місію?
— Та, — голос її зірвався до крику, — що ти кажеш таке???
— Хіба ти не живеш просто у якійсь старій своїй фантазії? Намагаючись надолужити почуття, які залишились у минулому? Це ж твій шанс відправитись, нарешті, на місію з Ейбом… чи з однією з найкращих його копій.
— А тепер ти несправедливий!
— Невже ні?
— НІ! — крикнула вона, відвернувшись від мене саме в ту мить, коли з її міцно стиснутих кулаків вирвалась маленька вогняна куля та, бризкаючи іскрами, покотилась по землі, наткнувшись по дорозі на кілька обгорток від фаст-фудів та на брудний старий светр.
Вона повільно повернулася до мене обличчям.
— Не тому, — проказала вона повільно та без поспіху. — Я пішла з тобою, тому що це багато важило для тебе. Тому що я хотіла допомогти тобі. І його це ніяк не стосувалося.
— Трава горить.
Ми кинулися затоптувати вогонь. А коли, вимазавши налиплим брудом собі щиколотки та взуття, упорались, вона сказала:
— Я мала прислухатися до своїх інстинктів. Вони мені казали ніколи не вирушати до Флориди. Ніколи не бувати там, де жив Ейб. Інакше б це дуже скидалось на те, ніби я переслідую його привид.
— А ти дійсно переслідуєш?
Якусь секунду вона помовчала, і мені здалося, що в цю мить вона дуже серйозно про щось задумалась.
— Ні, — відповіла вона врешті-решт.
— А мені інколи здається, що я сам переслідую його.
Її обличчя змінилося. Вона глянула на мене якось по-новому, щиро та відкрито, і вперше за останні кілька хвилин воно мені здалося незахищеним та вразливим.
— Ти не переслідуєш його привида, — сказала вона. — Ти стоїш у нього на плечах.
Мої губи почали розпливатися в усмішці, але я наказав собі зупинитись. Я хотів доторкнутися до неї, але мої руки залишились у кишенях. І досі щось було не так, і я не хотів прикидатися, що цього не помічаю. Короткого з’ясування стосунків було недостатньо, щоби це виправити.
— Якщо хочеш, щоб я пішла, просто скажи, — промовила вона. — Я повернуся до Акра. Там багато можливостей для мене.
Я похитав головою.
— Ні. Я просто не хочу, щоб ми одне одному брехали. Ні про те, ким ми є насправді, ні про те, що робимо.
— Окей. — Вона міцно схрестила руки на грудях. — То ким ми є?
— Ми друзі.
Коли я це сказав, у мене по всьому тілу пішли дрижаки. Але сказане виглядало правдиво і точно. Наші почуття одне до одного були неоднакові, і єдино правильним мені здалося відступитись. Ми довго так стояли мовчки, не знаючи достеменно, що тепер робити далі, і тільки шум автомобілів час від часу прокочувався хвилями в нас над головами. А потім вона оповила мене руками, обняла та сказала «вибач».
Я її не обняв.
Вона випустила мене з обіймів і повернулася до машини без мене.
***
А тим часом інші встигли зголодніти, тому в найближчому «фаст-фуді з віконцем для водіїв» ми купили собі кави та сендвічів на сніданок, а потім знову виїхали на дорогу. Емма залишилася сидіти попереду, поряд зі мною, але довгий час ми одне з одним не розмовляли. Інші не знали, що сталося між нами, але вони знали, що щось таки трапилось, і навіть Єнохові вистачило розуму не заводити про це розмову знову.
Ми з Еммою, схоже, навіть без обговорення вирішили, що не будемо говорити про наші особисті проблеми в присутності інших. Ми не будемо сперечатись. Ми будемо професіоналами. Ми закінчимо цю місію. І, коли все буде позаду, деякий час, можливо, зустрічатись ми не будемо.
Я намагався про це не думати. Я намагався з головою зануритись у ритм дороги. Але мій біль, достатньо гострий, щоби повсякчас змушувати мене звертати на нього увагу, завжди був зі мною, пульсуючи на крайній межі його ігнорування.
