Я вів машину, коли-не-коли підносячи свою порцію собі до рота однією рукою, тоді як мої друзі свою їжу просто поглинали з обох рук. Їхні тінейджерські тіла, які вперше за багато років ізнову продовжили рости, інколи ставали невгамовно голодними. Після того, як вони закінчили, усі поринули в глибокий сон — усі, крім Емми, котра сиділа поряд зі мною на пасажирському сидінні. Вона сказала, що якщо я не можу спати, то й вона не хоче.
Протягом години ми майже не говорили. Я, притишивши звук, мандрував по радіостанціях, а вона дивилася, як за її віконцем повз неї пролітає темний сонний світ. Ми були вже на півдорозі через Віргінію, коли блідо-сірий світанок почав широкими мазками розфарбовувати небо. Тиша між нами була наче камінь, який ріс у мене в грудях. Протягом останніх п’ятдесяти миль я все розмовляв із Еммою подумки, але врешті мені це набридло.
— Нам треба…
— Джейкобе, я…
Протягом тривалого часу жоден із нас не вимовив ні слова, а тут раптом ми заговорили одночасно. Затим ми враз подивились одне на одного, і нас здивувала наша фантастична синхронність.
— Ти перша, — сказав я.
Вона похитала головою.
— Ти.
Я глянув у дзеркало заднього огляду. Бронвін та Єнох міцно спали. Єнох трохи похропував.
— Ти й досі з ним, — я не хотів бути таким прямолінійним, але я так довго тримав ці слова в собі, що вони просто прилипли в мене до горла, і мені тепер доводилося буквально випльовувати їх, — ти й досі з ним. І це нечесно щодо мене.
Вона дивилась на мене некліпаючим та приголомшеним поглядом, і губи її перетворились у щільно стиснуту лінію. Наче вона боялася щось мені сказати.
— Щоразу, коли хтось згадує його ім’я, — продовжував я, — тебе всю пересмикує. Звідтоді, як ми дізналися, що один із його товаришів-мисливців на порожняків був дівчиною, ти зовсім утратила голову. Ти поводишся так, наче він тебе обдурив. І не колись там, а тепер.
— Ти не розумієш, — тихо сказала вона. — І, можливо, ніколи не зрозумієш.
У мене до обличчя прилила кров. Усе, чого я реально хотів, це щоб вона визнала, що діяла ірраціонально, та вибачилась, але почуте не лізло в жодні ворота. І все стало тільки гірше.
— Я постійно намагаюсь, — промовив я, — я постійно кажу собі не звертати на це уваги, не бути таким чутливим, не обмежувати тебе ні в чому, щоб ти змогла пережити цю непросту, малозрозумілу ситуацію. Але ми повинні про це говорити.
— Я не думаю, що ти дійсно хочеш почути, про що я думаю, — сказала вона.
— Якщо ми не можемо про це говорити, то й не будемо.
Вона опустила очі. Ми якраз проїжджали повз якийсь завод, що зі своїх двох димарів-близнюків вивергав у повітря два стовпи диму. За якусь хвилю вона озвалася:
— Чи ти коли-небудь кохав когось так сильно, що це робило тебе просто безумним?
— Я кохаю тебе, — відповів я. — Але це не робить мене безумним.
Вона кивнула.
— Я рада. Сподіваюсь, ти ніколи не відчуєш такого, бо це жахливо.
— А ти коли-небудь відчувала таке? — запитав я.
Вона кивнула.
— Щодо Ейба. Особливо, після того як він пішов.
— Гм. — Я спробував зберегти байдужий вираз обличчя, але мені було боляче.
— Це було жахливо. Кілька років я взагалі була наче одержима. Думаю, він теж — спочатку. Але йому вдалося це пережити. А мені стало тільки гірше.
— Чому, думаєш, так сталось?
— Тому що я була в пастці нашої петлі, а він — ні. Якщо ти безліч років сидиш у такому курятнику, то світ навколо тебе здається дуже маленьким. Це не добре ні для розуму, ні для душі. Маленькі проблеми здаються дуже великими. І туга за кимось, яка за інших обставин могла б давно ущухнути, через кілька місяців тебе… поглинає. Певний час я подумувала навіть про те, щоби спробувати втекти та приєднатися до нього в Америці — хоча це було б для мене вкрай небезпечно.
Я спробував уявити собі Емму, якою вона тоді була. Самотньою та зажуреною, котра жила тільки завдяки листам, які Ейб надсилав дедалі рідше та рідше; і зовнішній світ залишався для неї далекою мрією.
Заводський краєвид змінився пагористими полями. У ранковому тумані паслися коні.
— Чому ж ти не спробувала? — запитав я. Емма не була з тих, хто пускає виклик повз вуха, особливо якщо це стосувалося того, кого вона кохала.
— Бо я боялася, що він не був би настільки щасливим побачити мене, як я, коли побачила б його, — відповіла вона. — І це б мене вбило. А ще, це просто була б заміна однієї петлі на іншу та однієї тюрми на іншу. Ейб не був прив’язаний до петлі. Я б мала знайти найближчу петлю, щоб у ній жити, як пташка в клітці, а потім постійно чекати, коли він прийде, якщо в нього буде час. Я для цього не годжуся — бути дружиною капітана корабля, яка щодня ходить на берег моря, хвилюється та чекає, — я повинна мандрувати з ним.
— Але ж тепер ти мандруєш, — сказав я. — І тепер ти зі мною. То чому ж ти й досі зациклена на моєму дідові?
Вона похитала головою.
— Як у тебе все просто. Але це нелегко — узяти й вимкнути те, що я відчувала останні п’ятдесят років. П’ятдесят років туги, болю та гніву.
— Твоя правда, я не можу собі цього уявити. Але я думав, що ми залишили це позаду. Я думав, що ми вже все обговорили.
