— Обговорили, — підтвердила вона. — Я теж думала, що вже розібралася з цим. Якби я так не думала, то нічого б не казала тобі про те, як до тебе ставлюсь. Тільки… я ж не знала тоді, як оте все навалиться на мене тепер. Усе, що ми зараз робимо, усі місця, де ми буваємо, — усе це так чи інак нагадує про нього. І та стара рана, яку, як мені здавалось, я вже зцілила, відкривається знову та знову.
— Майте хоч трохи жалю, — із заднього сидіння озвався Єнох. — Можете ви вже закінчити цю вашу сцену розриву, щоб я міг знову заснути?
— Ми думали, ти вже спиш! — від несподіванки вигукнула Емма.
— Хто зможе спати під таке жалісне ниття?
— Ми нічого не розриваємо, — заперечив я.
— Ой? Не робіть із мене дурня.
Емма кинула в Єноха пом’ятий пакетик із-під смаженої картоплі.
— Лізь назад у свою нору.
Хлопець, ледве стримуючись, тихо погиготів собі, та й знову заплющив очі. Може, заснув, а може, й ні. Принаймні ми більше не почувалися готовими продовжити розмову. Тому ми просто собі їхали, а замісто слів я простягнув їй руку, а Емма простягнула свою. І наші руки незграбно вчепились одна в одну під важелем перемикання передач, пальці переплелись і так міцно стислись, наче ми обоє боялись одне одного відпустити.
Слова Емми знову і знову лунали в мене в голові. Частина мене була вдячна їй за те, що вона сказала, але більша моя частина хотіла би, щоб вона не казала цього взагалі. Усередині мене завжди жив такий собі слабенький, тихенький голосок, який у такі-от хвилини нашіптував мені: «Його вона кохала більше». Але я завжди був здатен заткнути йому пельку, заглушити його. Тепер же Емма дала йому мегафон. І я ніколи не зможу з нею про це поговорити, бо тоді вона знатиме, що я вже давно ношу в собі цей маленький страх, що я невпевнений у собі, і від цього той слабенький голосок стане тільки сильнішим. Отож я просто міцно стиснув їй руку та продовжував їхати собі далі.
«Їхати на крутій тачці свого діда, — уїдливо нашіптував слабенький голосок. — Щоб виконати місію, яку ти успадкував від нього. Щоб довести… що?»
Що я був такий же вправний та всім потрібний і заслуговував на таку ж повагу, як і він.
Я вже казав раніше, що не хотів би такого життя, як у мого діда, і це була щира правда. Я хотів своє власне. Але я хотів, щоб люди відчували й до мене те саме, що до нього. Щойно про це подумавши, я раптом усвідомив, наскільки жалюгідно це виглядало. Але здатися та повернутись назад тепер би виглядало ще більш жалюгідно. Єдиний вихід із цієї ситуації я бачив у тому, щоб досягти такого успіху, яким я зламав би існуючий стереотип, завоював би повагу всіх навколо, раз і назавжди вийшов би з тіні мого діда й отримав би цю дівчину — не відголосок тієї хворобливої прихильності, яку вона відчувала щодо Ейба, а всю оцю дівчину, до останньої її найдрібнішої частинки.
Завдання це було важким. Але принаймні цього разу доля всього Дивосвіту на кону не стояла. А тільки мої особисті стосунки та моя самооцінка.
Ха!
Мої роздуми перервав Єнох, котрий, як виявилося, знову тільки прикидався, що спить. Він запитав:
— Після того, як ти порвеш із Еммою, можна мені перескочити наперед? Важезні нозяки Бронвін мене вже просто роздавили.
— Я його зараз уб’ю, — сказала Емма. — По-справжньому.
Єнох нахилився вперед. Приклав руку собі до серця, удаючи шок.
— Боже мій. Ти не збираєшся цього робити, так, Джейкобе?
— Не твоє собаче діло, — відказав я.
— Май самоповагу, чуваче. Ця дівчинка й досі сохне за твоїм дідом.
— Ти не знаєш, про що кажеш! — доволі голосно мовила Емма та розбудила Бронвін із Мілардом.
— Тоді кому, як не Ейбові, ти вчора по телефону сказала: «Я тебе кохаю»?
— Що? — запитав я, майже всім корпусом повернувшись у бік Емми. — По якому телефону?
Вона втупилась кудись у підлогу крізь просвіт між колінами.
— По тому, що знаходиться зі зворотного боку заправної станції в тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році, — відповів Єнох. — Ой-ой! Ти не сказала йому, так?
— То була особиста розмова, — пробурмотіла Емма.
Ми мало не проїхали повз потрібний нам виїзд із хайвею, і в останній момент я ледве встиг зробити різкий поворот.
— Тихше! — скрикнула Бронвін. — Не повбивай нас!
Я з’їхав із дороги, зупинився, вийшов із автомобіля та пішов геть, не озираючись. Неподалік був магістральний шляхопровід, і я попрямував під його тінь, обережно пробираючись крізь гори сміття, викинутого з автомобілів, які проїжджали. Під шляхопроводом шуміло, наче приплив на березі океану.
— Я мала тобі сказати.
Це була Емма, що наближалася ззаду. Я продовжив іти. Вона пішла слідом.
— Пробач, Джейкобе. Пробач. Я мала почути його голос востаннє.
Вона розмовляла з ним минулим, із його версією тих часів, коли він був іще чоловіком середніх років.
— А ти думаєш, я не хочу з ним поговорити? Щодня?
— Ти ж знаєш, це не одне й те саме.
