Казка полностью

З повним шлунком, у безпеці цегляного будинку, тимча­сово не чуючи вовків і гріючись біля вогню, я потроху розслаблявся. Відчував задоволення. Та коли він сказав, що Радар помирає, я сів рівно.

— Не обов’язково. Вона стара, у неї артрит у стегнах, але вона не…

Я згадав асистентку ветеринара, яка сказала, що здивується, якщо Радар доживе до Гелловіну, і замовк.

— Я сліпий, але решта чуттів працюють навдивовижу добре як на такого стариганя. — У його голосі була доброта, і від цього слова ставали жахливими. — Власне, слух став ще гостріший, ніж завше. У палаці в мене були коні й собаки. У дитинстві та юності я завжди гасав з ними на природі й усіх їх дуже любив. Я знаю, як вони звучать, коли виходять на останній поворот дороги додому. Прислухайся! Заплющ очі й прислухайся!

Я так і зробив. У каміні часом тріскали галузки. Десь цокав годинник. Надворі знявся легкий вітер. І я чув Радар: вона вдихала повітря зі свистом і видихала з хрипом.

— Ти прийшов поставити її на гномон.

— Так. А ще є золото. Маленькі золоті кульки, як пташиний послід. Зараз воно мені не потрібне, але містер Боудітч казав, що згодом я…

— Забудь про золото. Навіть дістатися до гномона… і використати його… це вже досить небезпечне завдання для такого юного принца, як ти. І ризик Хани. У часи Боудітча її тут не було. Може, ти й проберешся повз неї, якщо будеш обережний… і везучий. У такій справі не можна легковажити везінням. Що ж до золота… — він похитав головою. — Це ще ризикованіше. Добре, що зараз воно тобі не потрібне.

Хана. Я подумки занотував ім’я й відклав на потім. А негайно хотів дізнатися про інше.

— А чому з вами все гаразд? Окрім сліпоти, звісно. — Щойно слова зірвалися з моїх уст, я негайно пошкодував, що вимовив їх, і захотів забрати назад. — Вибачте. Це я щось не те ляпнув.

Він усміхнувся:

— Не вибачайся. Між сліпотою і сіризною я щоразу обирав би сліпоту. Я цілком добре пристосувався. Завдяки Адріанові тепер навіть можу читати вигадані історії. От сіризна — це повільна смерть. Дихати стає дедалі важче. Нікчемна плоть поглинає обличчя. Тіло стуляється. — Він здійняв руку, стиснуту в кулак. — Отак.

— Так буде з Дорою?

Він кивнув, хоча й не мусив. Запитання було дитяче.

— Скільки в неї часу?

Вуді похитав головою:

— Неможливо сказати. Перебіг повільний і в усіх відбу­вається по-різному, але не припиняється. У цьому весь жах.

— А якщо вона піде? Туди, куди йдуть інші?

— Не думаю, що піде, і навряд чи це має значення. Щойно почнеться, бігти наввипередки не вдасться. Це як знесилювальна хвороба. Від неї помер Адріан?

Я припустив, що йому йдеться про рак.

— Ні, від інфаркту.

— А. Трохи болю — і все. Краще, ніж сіризна. Повертаючись до твого запитання, колись давно… Адріан казав, що так починаються казки в тому світі, звідки він родом.

— Так. Саме так. І те, що я тут бачу, дуже схоже на ті казки.

— Як і те, що відбувається там, звідки ти прийшов, я певен. Це все казки, принце Чарлі.

Завили вовки. Вуді провів пальцями по своїй книжці зі шрифтом Брайля, згорнув її та поклав на столик біля свого крісла. Я подумав: «А як він потім знайде місце, на якому закінчив читати?» Повернулася Катріона, стрибнула йому на коліна, замуркотіла.

— Колись давно, в країні Емпіс та місті Лілімар, до якого ти прямуєш, жила собі королівська родина з тисячолітньою історією. Більшість — не всі, але більшість — правили добре й мудро. Та настали жахливі часи, й майже всю ту родину було вбито. Замордовано.

— Лія мені трохи розповідала. Ну, через Фаладу. Казала, що її батьки загинули. То були король і королева, так? Бо вона сказала, що вона принцеса. Наймолодша.

Він усміхнувся:

— Саме так, наймолодшенька. Вона тобі розказувала, що її сестер винищили?

— Так.

— А про братів?

— Що їх теж убили.

Зітхнувши, він погладив кицьку й подивився на вогонь. Я впевнений, він відчував тепло, а може, й бачив трохи… так, як дивишся на сонце з заплющеними очима й бачиш червоне, свою підсвічену кров. Він розтулив рота, неначе хотів щось казати, та потім знову стулив і злегка хитнув головою. Вовки вили вже десь зовсім поряд… і раптом стихли. Їхнє виття уривалося дуже моторошно.

— То була чистка. Ти знаєш, що це означає?

— Так.

— Але дехто з нас спромігся вижити. Ми втекли з міста, та Хана не хотіла його покидати, бо вона вигнанка з рідного краю, далеко на півночі. Через головну браму пробралося нас восьмеро. Могло бути дев’ятеро, але мій небіж Алоїзій… — і знову Вуді хитнув головою. — Восьмеро з нас уникли смерті в місті, і кров захищає нас від сіризни. Але нас переслідувало інше прокляття. Здогадаєшся яке?

Я здогадався:

— Кожен з вас втратив одне з чуттів?

— Так. Лія може їсти, але, як ти міг бачити, це для неї болісно.

Я кивнув, хоча він цього бачити не міг.

— Вона майже не відчуває смаку їжі і, як ти бачив, не говорить, крім як через Фаладу. Вона переконана, що його так можна обдурити, якщо він слухає. Не знаю. Може, вона й права. Може, він чує, і його це забавляє.

— Коли ви кажете «він»… — тут я замовк.