Їжа була божественна. Я попросив одну добавку, потім другу. Мені було трохи ніяково, але день був довгий, і я тягнув возик вісімнадцять-двадцять миль. Вуді їв ощадливо: одну ніжку і трохи журавлинового соусу. Побачивши це, я відчув ще сильнішу провину. Згадав, як мама відвела мене на ночівлю до Енді Чена й сказала мамі Енді, що я ненажера і вуха їм пооб’їдаю, якщо мені дозволити. Я спитав у Вуді, де він бере харчі.
— На морському узбережжі. Там ще є ті, хто досі пам’ятає таких, як ми… чи то пак таких, як ми були… і платить данину. Сіризна вже й туди добралася. Люди покидають домівки. Ти, певно, зустрічав когось із них на дорозі.
— Зустрічав.
І я розповів йому про Пітеркіна.
— Кажеш, червоний цвіркун? Є легенди… але нехай. Добре, що ти його зупинив. Може, ти все-таки принц. Біляве волосся, блакитні очі?
Він дражнився.
— Нє. Каштанове і карі.
— Отже. Не принц і, авжеж, не той самий принц.
— А
— Просто ще одна легенда. Це світ казок і легенд, як і твій. Що ж до харчів… раніше я отримував від народу Узбережжя більше наїдків, аніж міг спожити, хоча зазвичай було більше риби, ніж м’яса. Як можна виснувати з самої назви народу. Це було задовго до того, як сіризна прийшла в ті краї, а чи давно, сказати не можу. Коли людина завше в пітьмі, дні зливаються. — Він промовив це без жалю до себе, просто сухо констатував факт. — Гадаю, Узбережжя могло досить довго триматися, бо вони на вузькому півострові, де завше дмуть вітри. Але ніхто не знає напевне. Торік, Чарлі, ти зустрів би на Шляху Короля сонми людей. А тепер повінь спадає.
— Шлях Короля? Так він у вас називається?
— Так, але за розвилкою це вже Шлях Королівства. Якщо на розвилці підеш ліворуч, це буде Шлях Узбережжя.
— А куди вони всі йдуть? Тобто після Дориної хатини, Ліїної ферми та крамниці, яку тримає Дорин брат.
На обличчі Вуді з’явився здивований вираз.
— Він досі її тримає? Я вражений. А що ж він продає, хотів би я знати?
— Не знаю. Знаю тільки, що дає людям нове взуття замість зношеного.
Вуді радісно засміявся:
— Дора і Джеймс! Знову взялися за старі штучки! А відповідь на твоє питання — не знаю. І певен, що вони теж не знають. Ідуть якнайдалі. Геть, геть, геть.
Вовки, що доти мовчали, знову завели свою пісню. Вона звучала так, наче їх там десятки, і я дуже радів, що вчасно дістався до цегляного будинку Вуді. Радар заскавчала. Я погладив її по голові.
— Певно, місяці вийшли.
— Від Адріана я чув, що у твоєму вигаданому королівстві лише один місяць. Як каже один з персонажів книжки пана Корнелла Вулріча: «Вас пограбували». Чи бажаєш ти, Чарлі, шматочок торта? Боюся тільки, що він може видатися тобі дещо черствим.
— Торт — це чудово. Я принесу його?
— Не потрібно. Після всіх років, проведених тут — а це досить затишне пристановище для вигнанця, тобі не здається? — я добре знаю, де тут і що. Торт на полиці в коморі. Сиди. Повернуся за дві миті.
Поки він ходив по торт, я налив собі з глечика лимонаду. Схоже, лимонад в Емпісі — ходовий напій. Він приніс великий шматок шоколадного торта для мене і шматочок для себе. Порівняно з цим тортом той, який нам давали в шкільному кафетерії, був убогий. І зовсім мені не здалося, що він черствий, просто трохи застиглий по краях.
Вовки раптово змовкли, а в мене знову виникла стійка асоціація: хтось вирубив підсилювач, виставлений на позначку «11». І подумалося, що в цьому світі ніхто не розпізнає таке відсилання до фільму «Це “Spinal Tap”». Чи будь-якого іншого фільму.
— Мабуть, хмари повернулися, — сказав я. — Вони ж розходяться, правда?
Він повільно похитав головою:
— Ні. Відколи з’явився
— Господи Ісусе, — промовив я.
— Ще один принц, — відповів Вуді, знову широко всміхаючись. — Принц миру, якщо вірити Біблії шрифтом Брайля, яку приніс мені Адріан. Чи наситився ти? Це означає…
— Я знаю, що це означає. Авжеж, я ситий.
Він підвівся:
— Тоді ходи, сядемо біля вогнища. Нам треба поговорити.
Я пішов за ним до двох крісел у маленькій вітальні. Радар подалася за нами. Вуді навпомацки пошукав Катріону, знайшов її та підняв. Вона лежала в нього на руках, як хутряний палантин, доки він не поклав її на підлогу. Кицька з погордою зиркнула на мою собаку, зневажливо махнула хвостом і неквапливо пішла геть. Радар лягла між двох крісел. Я виділив їй своєї курятини, але вона з’їла зовсім трохи. А тепер вдивлялася у вогонь, неначе розгадувала його таємниці. Я думав спитати Вуді, як він тепер поповнюватиме запаси харчів, коли все містечко Узбережжя евакуювалось, але вирішив не питати. Боявся, що він скаже: «Гадки не маю».
— Хочу подякувати вам за вечерю.
Він лише відмахнувся.
— Ви, мабуть, дивуєтеся, що я тут роблю, — продовжив я.
— Зовсім ні. — Сягнувши рукою вниз, він погладив Радар по спині. А потім звернув два шрами, які колись були очима, до мене. — Твоя собака помирає, і не можна гаяти ані хвилини, якщо ти намірився досягти того, для чого сюди прийшов.