Вуді взяв мене за рукав і потяг до себе. Я нахилився до нього. Наблизивши губи до мого вуха, він зашепотів. Я чекав, що почую «Гогмагог», але він назвав не це ім’я. А сказав:
— Вбивця Польоту.
— Він міг би підіслати до нас найманих убивць, але не підсилає. Він дозволяє нам жити, тим, хто залишився, і життя — це вже достатнє покарання. Алоїзій, як я вже казав, не вибрався з міста. Еллен, Ворнер і Ґрета відібрали собі життя. Думаю, Йоланде ще жива, але вона збожеволіла і блукає. Як і я, вона сліпа, виживає здебільшого з доброти незнайомців. Я годую її, коли приходить, і погоджуюся з маячнею, яку вона верзе. Це небоги, небожі, кузени й кузини — близькі кревні. Стежиш за розповіддю?
— Так. — Я стежив. Більш-менш.
— Бертон став анахоретом, живе глибоко в лісі й постійно молиться за звільнення Емпісу, складаючи руки, яких не відчуває, коли стискає долоні разом. І не відчуває ран, якщо не побачить крові. Він їсть, але не відчуває, повний у нього шлунок чи ні.
— Боже, — промовив я. Бо думав, що сліпота — це найгірше. Але помилявся.
— Вовки не чіпають Бертона. Раніше принаймні так було. Востаннє він сюди приходив років два тому чи й більше. Може, він теж уже мертвий. Мій маленький загін виїхав у ковальському возі, зі мною, ще не таким сліпим, як ти зараз мене бачиш. Я стояв і поганяв батогом шістьох коней, що шаленіли від страху. Зі мною були кузина Клаудія, небіж Алоїзій і небога Лія. Ми мчали, як вітер, Чарлі, обкуті залізом колеса кресали іскри з бруківки, і ми справді злетіли в повітря з верхівки мосту через Румпу, пролетівши десять чи більше футів. Я боявся, що віз перевернеться або розвалиться, коли ми опустимося на землю, але він був надійний і витримав. Ми чули, як реве позаду Хана, реве, мов буря, і невпинно наближається. У мене досі той рев стоїть у вухах. Я шмагав коней, і вони скакали так, наче за ними гналося все пекло… а так і було. Перед самою брамою Алоїзій озирнувся, і Хана знесла йому голову з плечей. Я цього не бачив, уся моя увага була спрямована вперед, але Клаудія бачила. Слава Богу, Лія теж не бачила. Вона була загорнута в ковдру. Наступним ударом руки Хана відірвала від воза задник. Я відчував запах її дихання — і досі відчуваю. Сморід гнилої риби, тухлого м’яса, їдкого поту. Ми встигли проскочити у браму. Хана заревла, коли побачила, що ми втекли від неї. Скільки ж у тому реві було ненависті й розчарування! Так, і досі чую.
Він замовк і витер рота. Рука в нього тремтіла. Я бачив ПТСР[32] лише у фільмах на зразок «Володаря бурі», але тепер побачив наживо. Не знаю, чи давно те все діялось, але жах його не покинув, досі міцно тримав у лабетах. Мені не подобалося, що це я його змусив згадувати й розповідати, але я мав знати, в що влипаю.
— Чарлі, якщо зайдеш у мою комору, то в холодній шафі знайдеш пляшку ожинового вина. Я б не відмовився від маленької склянки, як ти не від того. І собі налий, якщо хочеш.
Я знайшов пляшку і хлюпнув йому в склянку. Міцний запах забродженої ожини сам по собі відбивав будь-яке бажання налити й собі, навіть якби я не мав здорового упередження проти алкоголю через історію з батьком. Тому я налив собі ще лимонаду.
Двома великими ковтками він вихилив майже все, що було в склянці, і важко зітхнув.
— Так краще. Ті спогади сумні й болючі. Майже ніч, ти, мабуть, стомився, тож час нам поговорити про те, що ти маєш зробити, щоб урятувати друга. Звісно, якщо не передумав іти.
— Не передумав.
— Ти ризикнеш життям і здоровим глуздом заради собаки?
— Вона — це все, що мені залишилося від містера Боудітча. — Повагавшись, я сказав усю правду: — І я її люблю.
— Дуже добре. Я розумію, що таке любов. Ось що ти повинен зробити. Слухай уважно. Ще день ітимеш — і прийдеш до будинку моєї кузини Клаудії. Якщо поквапишся, звісно. А коли доберешся…
Я слухав уважно. Так, наче від цього залежало моє життя. А вовки, що вили надворі, дуже прозоро натякали, що так воно і є.
Туалет у Вуді був надвірним нужником і сполучався зі спальнею коротким дощаним переходом. Коли я йшов тим переходом, тримаючи лампу (старовинну, не Колмана), щось гупнуло об стіну знадвору. Щось голодне, подумав я. Я почистив зуби без пасти й скористався вигодами. Мав надію, що Радар потерпить до ранку, бо виводити її надвір до світання я не збирався ні за які бублики.
Тут мені не довелося спати біля вогнища, бо була друга спальня. Укривало на маленькому ліжку, оздоблене оборками, було вигаптуване метеликами — майже напевно Дорина робота. А стіни пофарбовані в рожевий. Вуді розповів, що цією кімнатою користувалися Лія і Клаудія, коли гостювали в нього. Хоча Лії тут не було вже багато років.
— Тут вони такі, якими були, — сказав він. Обережно простягнув руку й узяв з полиці маленький овальний портрет у позолоченій рамці. Я побачив дівчину-підлітка й молоду жінку. Обидві вражали розкішною вродою. Вони стояли, обійнявшись, перед фонтаном, в ошатних сукнях, укладені зачіски прикрашені мереживом. У Лії були губи, якими вона всміхалась. І так, вигляд у них був як у королівських осіб.
Я показав на дівчину:
— Це Лія? До...?