Ближче до вечора не стало вже орних полів та ферм, на яких бодай хтось працював. І біженців не було, хоча біля однієї покинутої ферми я побачив ручні візки з пожитками в зарослому бур’янами дворі, а з комина підіймався тоненький димок. «Мабуть, загін, який вирішив знайти прихисток, поки ще не виють вовчики», — подумав я. Якщо найближчим часом не доберуся до будинку Ліїного дядька, то мені теж розумніше буде вчинити так само. У мене були револьвер містера Боудітча й пукавка Поллі, але вовки зазвичай пересуваються зграями, і звідки мені знати, може, вони тут завбільшки з лосів? А ще накопичувалася втома — в руках, плечах і спині. Возик був легкий, і ям з рідкою грязюкою на дорозі більше не траплялося, щоб через них перевалювати на повній швидкості, але я давно його тягнув після того, як вийшов від Дори.
Ще тричі я бачив ініціали містера Боудітча АБ: двічі на деревах, що нависали над дорогою, а одного разу — на величезній каменюці, яка виступала з-під землі. На той час пляма сонця опустилася за дерева і землю поглинули тіні. Якийсь час я не бачив жодного житла і вже почав був турбуватися, що повна темрява застане нас на дорозі. Мені дуже цього не хотілось. У десятому класі нам давали завдання запам’ятати щонайменше шістнадцять рядків вірша. Міс Деббінз дала нам два десятки віршів на вибір. Я обрав щось із «Поеми про старого мореплавця»[29], але тепер шкодував, що не взяв собі щось інше: занадто вже доречні були слова. «Немов самотній мандрівник в пустелях і степах боїться глянути назад, уже спізнавши страх»…
— «Аби не знати, що за ним ступає по слідах»[30], — уголос закінчив я. Опустив держаки возика й розім’яв плечі, вдивляючись у знак АБ на камені. Містер Боудітч тут постарався добряче: літери були три фути заввишки. — Раді, гавкни, якщо побачиш за нами щось страшне, добре?
Вона міцно спала в тачці. Звідси допомоги проти страшних переслідувачів не жди.
Я подумав, чи не випити ковток води — у роті пересохло, — але вирішив, що це зачекає. Хотілося вперто йти далі, поки ще є трохи денного світла. Я підняв держаки й рушив, думаючи про те, що на цьому етапі нас би дуже виручив навіть простий дров’яний сарай.
Дорога завернула за скелястий виступ і побігла прямісінько в гущавину сутінок. І попереду, не далі ніж за милю звідти, я помітив світло у вікнах будинку. Наближаючись до нього, побачив ліхтар, що висів на стовпі перед входом. Я міг роздивитися, що дорога розгалужується ярдів на шістдесят-сімдесят за будинком, справді зведеним з цегли… як у того працьовитого паця в казці.
До парадних дверей вела брукована стежка. Але перш ніж нею пройти, я зупинився, щоб роздивитися ліхтар, який кидав різке біле світло, що зблизька сліпило очі. Я вже бачив такий раніше, у підвалі містера Боудітча, і не мусив нічого перевіряти, щоб зрозуміти: це бензинова лампа Колмана. Такі продаються в усіх господарчих крамницях Америки. Я здогадався, що ця лампа, як і Дорина швейна машинка, є подарунком містера Боудітча. «Боягуз приносить подарунки» — так він сказав.
Посеред дверей висіло позолочене стукальце у формі кулака. Я опустив возик і почув вовтузіння: Радар злазила на землю, до мене. Я вже тягнувся до стукальця, коли двері раптом відчинилися. На порозі стояв чоловік, майже так само високий, як і я, але значно худіший, мало не виснажений. Його силует освітлювало вогнище з каміна, тому я не міг роздивитися рис обличчя, бачив тільки кота на плечі й тонкий серпанок сивого пушку, що стирчав догори на здебільшого лисій голові. Коли він заговорив, мені знову стало важко повірити, що я не опинився на сторінках казки й не перетворився на одного з персонажів:
— Вітаю, юний принце. Я чекав на вас. Ласкаво прошу. Заходьте.
До мене дійшло, що повідок Радар я залишив у тачці.
— Ем, я спершу заберу повідець своєї собаки, пане. Я не знаю, які в неї стосунки з котами.
— Вона буде чемна, — сказав старий, — але якщо у вас є харчі, раджу їх занести в будинок. А то вранці виявите, що вони зникли.
Я повернувся, забрав Дорин пакунок турботи й свій наплічник. А ще — повідець. Про всяк випадок. Господар дому відступив убік і злегка вклонився.
— Раді, заходь, але поводься добре. Я на тебе покладаюся.
Радар пішла слідом за мною в охайну вітальню, де на дощаній підлозі лежав ганчір’яний килимок. Біля вогнища — два м’які крісла. На бильці одного лежала розгорнута книжка. На полиці неподалік стояло ще кілька книжок. Другу половину кімнати займала вузенька кухонька, схожа на корабельний камбуз. На столі я побачив хліб, сир, холодну курятину і миску журавлинового соусу, поза всіляким сумнівом. А ще — глиняний глечик. У животі гучно забурчало. Чоловік розсміявся:
— Я почув. Є давня приказка: молодих треба годувати. Можу додати: і то часто.
На столі було накрито на дві персони, а на підлозі біля стільця стояла миска, з якої вже шумно хлебтала Радар.
— Ви знали, що я прийду? Але
— Знаєте те ім’я, яке ми воліємо не вимовляти вголос?