— Так. — Так само обережно Вуді поставив портрет на місце. — До. Те, що нас спіткало, сталося невдовзі по тому, як ми втекли з міста. То був акт чистої злісної помсти. Вони були прекрасні, правда?
— Правда.
Я не зводив очей з усміхненої дівчинки й думав про те, що Ліїне прокляття вдвічі жахливіше, ніж сліпота Вуді.
— Чиєї помсти?
Він похитав головою:
— Не бажаю вести про це розмову. Жаль тільки, що не можу більше побачити цей портрет. Але жалощі — як врода. Марні. Най тобі добре спиться, Чарлі. Тобі треба рано вирушати в дорогу, якщо хочеш дістатися будинку Клаудії завтра до заходу сонця. Вона може розповісти більше. А якщо прокинешся вночі — або собака розбудить —
— Я чудово це розумію.
— Добре. Я радий, що познайомився з тобою, юний принце. Усі друзі Адріана, як-то кажуть, мої друзі.
Він вийшов, крокуючи впевнено, але виставивши вперед руку, що, напевно, стало його другою натурою після років, проведених у пітьмі. Хотів би я знати, скільки їх було, тих років. Скільки часу минуло від сходження на трон Гогмагога і чистки, в якій було винищено його сім’ю? Хто цей Вбивця Польоту? Чи давно Лія була дівчинкою з усмішкою на вустах, яка сприймала процес харчування як належне? А чи тутешні роки такі самі, як у нас?
Стівен Вудлі — Вуді… як ковбой в «Історії іграшок». Мабуть, то звичайнісінький збіг, але я сумнівався, що збігом можуть бути вовки й цегляний будинок. А ще було те, що він сказав про міст через Румпу. Моя мати загинула на мості над Малою Румпл, і мене ледь не прикінчив тип, схожий на Румпельштільцхена. Невже я мав повірити, що і
Радар спала біля мого ліжка, і тепер, коли Вуді привернув мою увагу до хрипів і свисту в її диханні, я більше не міг перестати їх чути. Я думав, що це не дасть мені спати, або періодичне виття вовків. Але я довго йшов, тягнучи за собою возик. Заснув я майже одразу, спав без сновидінь і не прокидався, доки рано-вранці наступного дня Вуді не потряс мене за плече:
— Прокидайся, Чарлі. Я приготував нам снідання, і тобі треба вирушати одразу, як підживишся.
На столі стояла миска з гіркою яєчні-бовтанки, а в іншій мисці так само парувала гора копченої підсмаженої ковбаски. Вуді з’їв трохи, Радар з’їла трохи, а з рештою я впорався сам.
— Я поклав твої пожитки в Дорин возик і дещо додав — покажеш кузині, коли прийдеш до її дому. Щоб вона знала, що ти від мене.
— Мабуть, з інтуїцією в неї не дуже, так?
Він усміхнувся:
— Насправді вона сприйнятлива, і я зробив що міг, але нерозумно покладатися лише на такий спосіб спілкування. Тобі це може знадобитися згодом, коли твій похід увінчається успіхом і ти зможеш повернутися до свого казкового світу.
— А що це?
— Зазирни у свій наплічник, і побачиш. — Він усміхнувся, простягнув до мене обидві руки й узяв за плечі. — Нехай ти й не принц, Чарлі, але хоробрий хлопчина.
— Одного дня мій принц прийде, — майже проспівав я.
Він усміхнувся; на обличчі завирували хвилі зморщок.
— Адріан теж знав цю пісню. Він казав, що вона — з рухомої картини, яка оповідає казку.
— «Білосніжка і сім гномів».
Вуді кивнув:
— Також він казав, що оригінальна казка значно похмуріша.
«Та вони всі такі», — подумав я.
— Дякую вам за все. Бережіть себе. І Катріону.
— Ми бережемо одне одного. Ти запам’ятав усе, що я тобі розказував?
— Я думаю, так.
— А найважливіше?
— Слідувати за позначками містера Боудітча, рухатися тихо й покинути місто до темряви. Через нічних солдатів.
— Ти повірив тому, що я тобі про них розповідав, Чарлі? Вір, бо інакше виникне спокуса залишитися надто довго, якщо не дійдеш до гномона.
— Ви розповідали, що Хана — велетка, а нічні солдати — живі мерці.
— Так, але чи повірив ти?
Я згадав здоровецьких тарганів і кроликів. Згадав червоного цвіркуна завбільшки майже з Катріону. Згадав Дору, в якої зникало обличчя, і Лію зі шрамом замість рота.
— Так, — відповів я. — Я всьому повірив.
— Добре. Не забудь показати Клаудії те, що я поклав тобі в наплічник.
Всадовивши Радар у возик, я відкрив наплічник. Угорі, м’яко поблискуючи в світлі нового хмарного дня, лежав позолочений кулак. Я подивився на двері цегляного будинку й побачив, що стукальце зникло. Підняв його і здивувався вазí.
— Боже мій, Вуді! Це щире золото?
— Так. Якщо тебе раптом охопить спокуса пройти повз гномон і потрапити в скарбницю, пам’ятай, що в тебе є ще й це — на додачу до всього, що Адріан здобув у палаці під час останнього візиту. Прощавай, принце Чарлі. Сподіваюся, тобі не доведеться користатися з Адріанової зброї. Але якщо потреба виникне, то не вагайся.