Казка полностью

Я міркував про це все, але думками повертався до практичнішої проблеми: тата. Він уже дізнався, що я зник? Може, досі перебуває в невіданні (а кажуть, що невідання — це щастя), але, як і у Вуді, в нього може спрацювати інтуїція — я чув, що в батьків вона розвинена. Він міг спробувати зателефонувати, а коли я не відповів, то написати. Не отримав­ши відповіді, вирішив би, що я надто зайнятий шкільною фігнею. Але надовго цього не вистачить, бо він знає: я занадто відповідальний і відповів би, щойно звільнюся.

Мені дуже не подобалося думати про те, що він переживає, але я нічого не міг із цим удіяти. Я прийняв рішення. І до того ж — мушу це сказати, якщо хочу бути правдивим, — був радий, що я тут. Не скажу, що мені було весело, але так, я радів. Я хотів дізнатися відповіді на тисячі запитань. Хотів побачити, що там, за кожним новим підйомом і поворотом. Хотів побачити місто, яке хлопчик назвав примарним. Авжеж, мені було страшно. Я боявся Хани, нічних солдатів і людини чи іншої істоти, яку називають Вбивцею Польоту, а найбільше — Гогмагога. Але також я був на драйві. І ще Радар. Якщо є змога дати їй другий шанс, то я мав намір це зробити.

У тому місці, де я зупинився підобідати й перепочити, ліси підступали до дороги з обох боків. Живності я не бачив, але затінку було багато.

— Раді, хочеш корму?

Я сподівався, що хоче, бо вранці не нагодував її пігулками. Я відкрив рюкзак, вийняв бляшанку сардин, відкрив їх і нахилив до неї, щоб вона могла понюхати. Вона підняла носа, але не встала. Я бачив, що з її очей сочиться клейка рідина.

— Ходи, маленька, ти ж їх любиш.

Вона спромоглася зробити три-чотири кроки донизу похилим возиком, а потім задні лапи не витримали. Вона з’їхала з возика боком, голосно вискнувши від болю. Вдарилася боком об тверду землю і, хекаючи, підняла голову та подивилася на мене. Бік її морди був у землі. Боляче дивитися. Вона спробувала встати, але не змогла.

Я перестав роздумувати про цілих людей, сірих людей, навіть про батька. Усе це було втрачено. Я струсив з неї землю, взяв на руки й відніс до вузької трав’янистої смуги між дорогою та щільними скупченнями дерев. Поклав її на траву, погладив по голові й оглянув задні лапи. Переломів наче не було, але вона заскавчала і вишкірила зуби — не для того щоб укусити, а від болю, — коли я обмацував лапи високо вгорі. На дотик усе було гаразд, але я був певен, що на рентгені проявилися б набряклі від запалення суглоби.

Вона випила трохи води й з’їла одну-дві сардини… думаю, щоб мене потішити. У мене зник апетит, але я примусив себе трохи поїсти смаженої кролятини, яку поклала Дора, і два печива. Треба було підживити двигун. Коли я піднімав Радар — обережно — і переносив на возик, то чув хрипке дихання й відчував кожне ребро. Вуді сказав, що вона помирає, і він мав рацію, але я весь цей шлях про­йшов не для того, щоб знайти свою собаку мертвою на Дориній тачці. Я взявся за держаки й рушив далі. Не бігом, бо знав, що так швидко видихаюсь, але швидким кроком.

— Тримайся. Завтра все може бути краще, тому тримайся, дівчинко, заради мене.

Я почув стукіт хвоста об возик, коли вона повиляла.

Хмари потемніли, поки я тягнув возик Шляхом Королівства, але дощу не було. От і добре. Сам я не боявся води з неба, але якщо Радар намокне, це може погіршити її стан, а накрити її особливо не було чим. А ще тягти возик стане важко чи навіть неможливо, якщо сильна злива перетворить дорогу на болото.

Десь через чотири-п’ять годин після того, як Радар прийняла пігулку, я піднявся на крутий пагорб і зупинився, частково щоб віддихатися, але здебільшого тому, що просто хотів роззирнутися. Земля переді мною відступала додолу, і я вперше чітко побачив вежі міста. У тьмяному світлі вежі похмуро відливали оливковим, як мильний камінь. Обабіч дороги, скільки око сягало, біг удалечінь високий сірий мур. До міста все ще було багато миль, і визначити висоту муру з такої відстані було неможливо, але мені здалося, що я бачу посередині гігантські ворота. «Якщо вони замкнені, — подумав я, — мені торба».

Дорога між будинком Вуді і тим місцем, де я зупинявся перепочити, звивалася й петляла, але до міської брами бігла рівно, як стрічка. За кілька миль попереду ліси почали відступати, і я побачив у зарослих бур’яном полях покинуті вози й ручні плуги. А ще помітив якийсь транс­портний засіб, що прямував у мій бік. У мене добрий зір, але через багатомильну відстань годі було розібрати, що то таке. Я торкнувся руків’я револьвера містера Боудітча, не щоб перевірити, чи він на місці, а для самозаспокоєння.

— Раді? Ти в порядку?

Озирнувшись через плече, я побачив, що вона дивиться на мене з передньої частини возика. Це було добре. Я взявся за держаки й пішов далі. На руках уже виступив чималий врожай пухирів, і я багато віддав би за пару робочих рукавиць. Чорт, та навіть за пару мітенок. Принаймні дорога якийсь час ішла вниз.