Через милю-дві (вежі зникали за міським муром у міру того, як опускалася дорога) я знову зупинився. Тепер стало видно, що людина, яка їде в мій бік, сидить на завеликому триколісному велосипеді. Відстань між нами скорочувалась, і я побачив, що то жінка — і рухається вона з пристойною швидкістю. Вона була в чорній сукні, яка надималася навколо неї, і годі було знову не згадати «Чарівника країни Оз». Особливо чорно-білу частину на початку, коли Ельміра Ґульч їде на велосипеді під грізним небом Канзасу, щоб забрати песика Дороті й приспати його за те, що вкусив її. На багажнику триколісного велосипеда, що наближався, навіть був дерев’яний кошик, хоч і значно більший, ніж той, завбільшки з Тото, який стояв на багажнику велика міс Ґульч.
— Не бійся, Раді, — сказав я. — Вона тебе нікуди не забере.
Коли вона вже була близько, я зупинився і розім’яв руки, які пекло вогнем. Був готовий привітно розмовляти, якщо то саме та, про кого я думав, але також готовий був захищати себе й свою собаку, якщо то виявиться емпісаріанська версія Лихої відьми.
Жінка зупинилася, прокрутивши назад педалі велосипеда й здійнявши чималий фонтан куряви. Сукня перестала надиматись і мляво лягла вздовж тіла. Під сукнею в жінки були товсті чорні легінси й високі чорні черевики. Цій дамі Дорина зміна взуття була ні до чого. Обличчя в неї було рожеве від фізичних вправ, без жодного сліду сіризни. Якби мене примусили вгадувати, я сказав би, що їй за сорок чи п’ятдесят, але то був би лише здогад. В Емпісі час плине дивно, і процес старіння теж.
— Ви Клаудія, так? — спитав я. — Зачекайте, маю вам дещо показати.
Відкривши рюкзак, я дістав золоте дверне стукальце. Вона ледве кинула на нього погляд, кивнула й перехилилася через кермо. Руки в неї були обтягнуті шкіряними рукавичками, яким я гірко позаздрив.
— Я КЛАУДІЯ! МОЖЕШ НЕ ПОКАЗУВАТИ, МЕНІ НАСНИЛОСЯ, ЩО ТИ ПРИЙДЕШ! — Вона постукала по скроні й хрипко розсміялася. — СНАМ ДОВІРЯТИ НЕ МОЖНА, АЛЕ СЬОГОДНІ ВРАНЦІ Я ПОБАЧИЛА СНАБА! А ЦЕ ЗАВЖДИ ДО ДОЩУ ЧИ ТОВАРИСТВА! — Голос у неї був не просто гучний, а цілковито монотонний, як у лихого комп’ютера в фантастичному фільмі. Вона додала те, що я вже й так зрозумів: — Я ГЛУХА!
Жінка повернула голову. Волосся в неї було зібране в тугий вузол високо на голові, і я побачив би вухо, якби воно в неї було. Але його не було. Замість вуха був шрам, як у Лії на місці рота, а у Вуді — очей.
Вона підняла спідниці, злізла з триколісного велосипеда й великими кроками підійшла до возика, щоб глянути на Радар. Дорогою постукала по руків’ю револьвера 45-го калібру.
— БОУДІТЧА! Я ПАМ’ЯТАЮ! ЇЇ ТЕЖ ПАМ’ЯТАЮ!
Радар підняла голову, коли Клаудія погладила її, а потім почухала за вухами саме так, як любила Радар. Жінка нахилилася ближче, явно не боячись бути вкушеною, і принюхалася. Радар лизнула їй щоку.
Клаудія повернулася до мене обличчям:
— ВОНА ПЕКЕЛЬНО ХВОРА!
Я кивнув. Не було сенсу заперечувати.
— АЛЕ МИ ЇЇ ПОСТАВИМО НА НОГИ! ВОНА ЇСТЬ?
Я покрутив рукою, маючи на увазі «трохи».
— Ви можете читати по губах? — я торкнувся своїх губ і показав на її.
— НІКОЛИ ОСОБЛИВО НЕ ВЧИЛАСЯ! — прогорлала вона. — НЕМА З КИМ ПРАКТИКУВАТИСЬ! ДАМО ЇЙ ЯЛОВИЧОГО БУЛЬЙОНУ! ЙОГО ВОНА ПОЇСТЬ, БОЖЕ МИЛИЙ! ВІН ЇЇ ВІДЖИВИТЬ! ХОЧЕШ ПОКЛАСТИ ЇЇ В МІЙ КОШИК? МОЖЕ, ПОЇДЕМО ШВИДШЕ!
Я не міг їй сказати, що боюся розтривожити хворі задні лапи Радар, тому лише головою похитав.
— ГАРАЗД, АЛЕ ХУТЧІШ ЗА МНОЮ! ДО ТРЬОХ ДЗВОНІВ ЛИШИЛОСЯ МАЛО! КІНЕЦЬ ДНЯ! Є Ж ТІ РОЗТРИКЛЯТІ ВОВКИ, ТИ ЗНАЄШ!
Вона прокрутила свій великий трайк — сидіння було на висоті щонайменше п’яти футів од землі — по колу, а тоді вибралася на нього. Педалі крутила повільно, дорога була досить широка, щоб я йшов поряд із нею. Так нам з Радар не довелося ковтати її пилюку.
— ЧОТИРИ МИЛІ! — монотонним голосом прокричала вона. — ЮНАЧЕ, ТЯГНІТЬ ЖВАВІШЕ! Я ПОЗИЧИЛА Б ВАМ СВОЇ РУКАВИЧКИ, АЛЕ У ВАС ЗАВЕЛИКІ РУКИ! КОЛИ БУДЕМО В УКРИТТІ, ДАМ ВАМ ХОРОШУ МАЗЬ! МІЙ ВЛАСНИЙ РЕЦЕПТ, МАЗЬ НЕПЕРЕВЕРШЕНА, ЧОРТ ЗАБИРАЙ! РУКИ У ВАС УЖЕ ГЕТЬ РОЗТЕРТІ!
Коли ми наблизилися до будинку Клаудії, вже спускалася темрява, а я був майже вбитий. Порівняно з двома днями тягання Дориного возика тренування з американського футболу — легкотня. Попереду, може, за милю-дві далі дорогою, я бачив початок передмістя, хоча це слово тут навряд чи годиться — то були хатини, такі як у Дори, але з розбитими дахами. На початку вони стояли віддалік одна від одної, мали невеличкі подвір’я чи городи, але в міру наближення до міського муру забудова ставала дедалі щільніша. З жодного комина не здіймався дим. Дороги й вулиці подекуди позаростали бур’янами. Якийсь транспорт — я не міг роздивитись, який саме, — застиг, перекривши головну дорогу. Спочатку я подумав, що то довга підвода для перевезення вантажів. А коли ми наблизилися, то вирішив, що може бути автобус. І показав пальцем.
— ТРОЛЕЙБУС! — гримнула Клаудія. — ВІН ТАМ ДАВНЕНЬКО! ТЯГНИ, ЮНАЧЕ! НАПРУЖ КАКАЛЬНИЦЮ!