Казка полностью

Віднікуватися, що я, мовляв, просто Чарлі, не допомог­ло б, тому я покірно простяг руки. Вона загорнула їх у теплу вологу тканину. Сморід зілля був неприємний, але полегшення настало моментально. Я не міг їй сказати це словами, але вона прочитала на обличчі.

— ДОБРЕ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ПРАВДА? МЕНЕ БАБУСЯ НАВЧИЛА ЦЕ РОБИТИ, ДАВНО, ЩЕ КОЛИ ТОЙ ТРОЛЕЙБУС БІГАВ ДО УЛЛУМА Й БУЛИ ЛЮДИ, ЯКІ ЧУЛИ ДЗВОНИ! ТАМ КОРА ВЕРБИ, АЛЕ ЦЕ ЛИШЕ ПОЧАТОК! ЛИШЕ ПОЧАТОК, ХЛОПЧИКУ МІЙ! ПОТРИМАЙ ЇХ ТАК, А Я ЗБЕРУ НАМ ЯКИЙСЬ ХАРЧ! ТИ, МАБУТЬ, ГОЛОДНИЙ!

То були зелені боби зі стейком, а на десерт — пиріг, схожий на яблучно-персиковий коблер. З моменту появи в Емпісі я вже чимало перепробував дармового харчу, а Клаудія просто підкладала й підкладала його мені на тарілку. Радар дістався черпак яловичого бульйону з краплинками жиру, що плавали на поверхні. Вона дочиста вилизала миску, облиз­нулась і подивилася на Клаудію, випрошуючи ще.

— НЄ, НЄ, НЄ! — прокричала Клаудія, нахиляючись почухати Радар за вухами так, як тій подобалося. — ТИ ЙОГО НАЗАД БЕКНЕШ, СТАРА БІДОСЯ, І ЯКА ТОДІ З НЬОГО БУДЕ КОРИСТЬ? А СТІЛЬКИ ТОБІ НЕ ЗАШКОДИТЬ!

На столі лежав буханець чорного хліба. Сильними, зашкарублими від праці пальцями жінка відламала скибку (якби вона волокла той возик цілий день, жодного пухиря б не вискочило), а потім узяла з кошика стрілу. Настромила на неї хліб, відчинила дверцята печі й засунула хліб туди. А вийняла ще чорнішим, охопленим полум’ям. Клау­дія задмухну­ла його, як свічку на іменинному торті, пальцями намасти­ла маслом, що стояло в глиняній посудинці на столі, й простягла вперед. Радар звелася на лапи, зубами зняла хліб з кінчика стріли й понесла в куток. Кульгання було вже не таке помітне. Я подумав, що якби містерові Боудітчу трохи мазі від Клаудії, то, може, оксиконтин йому й не знадобився б.

Клаудія зайшла за оксамитову завісу, що затуляла її будуар, і вийшла з блокнотом та олівцем. Простягла їх мені. Глянувши на літери, витиснені на олівці, я відчув, як мене накриває хвиля нереальності. На необструганій частині олівця було написано: «ПОДАРУНОК ВІД “СЕНТРІ ДРОВО”…» У блокноті залишилося всього кілька аркушів. Перевернувши його, я побачив вицвілу наліпку з ціною: «СТЕЙПЛЗ $1.99».

— ПИШИ, ЯКЩО ПОТРІБНО, АЛЕ ПРОСТО КИВАЙ ЧИ ХИТАЙ ГОЛОВОЮ, ЯКЩО НІ! ЕКОНОМ ПАПІР, ЧОРТ! АДРІАН ПРИНІС ЙОГО З ШУМОТВОРОМ У СВІЙ ОСТАННІЙ ВІЗИТ, І ЦЕ ВСЕ, ЩО ЛИШИЛОСЯ! ЗРОЗУМІВ?

Я кивнув.

— ТИ ПРИЙШОВ ПОВЕРНУТИ ДО ЖИТТЯ СОБАКУ АДІ, ТАК?

Я кивнув.

— ЧИ ЗНАЙДЕШ ТИ ДОРОГУ ДО ГНОМОНА, ЮНАЧЕ?

Я написав і показав їй блокнот: «Містер Боудітч залишив на шляху свої ініціали». А сам подумав, що це краще за хлібні крихти. Принаймні їх дощем не позмивало.

Вона кивнула й задумливо опустила голову. У світлі ламп я бачив виразну схожість на її двоюрідного брата Вуді, хоча він був набагато старший. Під машкарою років важкого життя і стрільби по мішенях з вовків-мародерів у цій жінці крилася сувора краса. «Королівські особи у вигнанні, — подумав я. — Вона, Вуді та Лія. Не троє поросят, а троє людей блакитної крові».

Зрештою вона підвела погляд і прорекла:

— РИЗИК!

Я кивнув.

— ВУДІ РОЗПОВІВ ТОБІ, ЯК ІТИ І ЩО РОБИТИ?

Я знизав плечима й написав: «Пересуватися тихо».

Вона пирхнула — так, наче це була аж ніяк не корисна інформація.

— НІЯК НЕ ПЕРЕСТАНУ НАЗИВАТИ ТЕБЕ ЮНАКОМ ЧИ ЮНИМ ПРИНЦОМ, ХОЧА В ТОБІ Є ЩОСЬ ВІД ПРИНЦА! ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ?

Великими літерами я вивів: «ЧАРЛІ РІД».

— ШАРЛІ?

Майже. Я кивнув.

З ящика біля печі вона взяла дровиняку, відчинила дверцята, запхнула її туди, грюкнула дверцятами. Повернулася на місце, сплела руки на колінах, обтягнутих сукнею, і нахилилася над ними. Вираз обличчя в неї був серйозний.

— ЗАВТРА ТОБІ БУДЕ ПІЗНО ВИРУШАТИ У СВОЇЙ СПРАВІ, ШАРЛІ, ТОЖ ДОВЕДЕТЬСЯ ПЕРЕБУТИ НІЧ НА СКЛАДІ — ЦЕ ТРОХИ ВІДДАЛІК ОД ГОЛОВНОЇ БРАМИ! ТАМ ЧЕРВОНИЙ ФУРГОН БЕЗ ПЕРЕДНІХ ­КОЛІС. ЗАПИСУЙ!

Я записав: «Склад, червоний фургон б/коліс».

— ДОБРЕ! ВІН БУДЕ ВІДЧИНЕНИЙ, АЛЕ ВСЕРЕДИНІ Є ЗАСУВ! ЗАМКНИСЯ НА НЬОГО, ЯКЩО НЕ ХОЧЕШ ТОВАРИСТВА ОДНОГО-ТРЬОХ ВОВКІВ! ЗАПИШИ!

«Замкнути на засув двері».

— БУДЬ ТАМ, ДОКИ НЕ ПОЧУЄШ РАНКОВИЙ ДЗВІН! ОДИН УДАР! БРАМА МІСТА БУДЕ ЗАЧИНЕНА, АЛЕ ЇЇ ТИ ВІДЧИНИШ ІМЕНЕМ ЛІЇ! ТІЛЬКИ ЇЇ ІМ’Я! ЛІЯ З РОДУ ҐАЛЛІЄНІВ! ЗАПИСУЙ!

Я записав «Лія з роду ґалеонів». Вона жестом попросила блокнот, щоб подивитися, що я там накремзав, насупилась і взяла в мене олівець. Викреслила «ґалеонів» і написала вгорі «Ґаллієнів».

— ТЕБЕ В ТВОЄМУ КРАЇ НЕ ВЧИЛИ ПРАВИЛЬНО ПИСАТИ, ХЛОПЧЕ?

Я знизав плечима. «Галеон», «Ґаллієн» — особливої різниці нема. А якщо місто покинуте, то хто мене почує і впустить?

— ЗАЙДИ У ВОРОТА ДУЖЕ СКОРО ПІСЛЯ РАНКОВОГО ДЗВОНА, БО ДОРОГА В ТЕБЕ ПОПЕРЕДУ ОЙ ЯКА НЕБЛИЗЬКА! — Вона потерла чоло і стурбовано глянула на мене. — ЯКЩО ПОБАЧИШ ПОЗНАЧКИ АДІ, ВСЕ МОЖЕ БУТИ ДОБРЕ! ЯКЩО НІ, ПОВЕРТАЙСЯ, БО ЗАБЛУКАЄШ! ТАМ ЛАБІРИНТ ВУЛИЦЬ! КОЛИ СТЕМНІЄ, ТИ ВСЕ ЩЕ БЛУКАТИМЕШ У ТІЙ ПЕКЕЛЬНІЙ ДІРІ!