— МИ МАЙЖЕ НА МІСЦІ!
Через увесь обшир між містом і тим місцем, звідки ми йшли, розляглось урочисте бумкання трьох дзвонів: БУМ, і БУМ, і БУМ. Клаудія помітила, що Радар нашорошила вуха й повернулася на звук.
— ТРИ ДЗВОНИ?
Я кивнув.
— У ДАВНІ ЧАСИ ВОНИ ПОВІДОМЛЯЛИ: ОБЛИШТЕ ПРАЦЮ, ЙДІТЬ ДОДОМУ ВЕЧЕРЯТИ! ТЕПЕР НЕМА НІ ПРАЦІ, НІ ЛЮДЕЙ, ЩОБ ЇЇ ВИКОНУВАЛИ, АЛЕ ДЗВОНИ КАЛАТАЮТЬ І ДАЛІ! Я ЇХ НЕ ЧУЮ, АЛЕ ВІДЧУВАЮ ЗУБАМИ, ОСОБЛИВО В БУРЮ!
Будинок Клаудії стояв на збур’янілому клапті землі перед пінистим ставком, який зусібіч обступали кущі. Був круглий, споруджений з роздобутих дощок і шматків бляхи. Мені він здався дуже хистким: важко було знову не згадати про поросят і вовка. У Вуді був будиночок з цегли, а в Клаудії — з паличок. Якщо була ще якась людина з королівської сім’ї, що жила в будиночку з соломи, то, мабуть, його чи її давно зжерли.
Коли ми були вже біля будинку, я побачив дохлих вовків, трьох-чотирьох перед будинком і ще одного збоку, тільки лапи стирчали з бур’янів. Того, що в траві, я не міг добре роздивитись, але ті, що валялися спереду, вже добряче порозкладались, і з решток шерсті вистромлювалися ребра. Очей не було — мабуть, видзьобали голодні ворони, — і порожні очниці неначе проводжали мене поглядами, коли ми звернули на второвану стежку, що вела до дверей. Мені полегшало, коли побачив, що вовки не гігантські, як комахи… та все одно чималі. Тобто були чималі за життя. Смерть посадила їх на сувору дієту, як стається з усіма живими створіннями.
— Я СТРІЛЯЮ В НИХ, КОЛИ МОЖУ! — Клаудія злізла з велосипеда. — ЦЕ ВІДНАДЖУЄ ІНШИХ! А КОЛИ ЗАПАХ ВИВІТРЮЄТЬСЯ, ВБИВАЮ ЩЕ КІЛЬКОХ ЇБАНАТІВ!
«Як на особу королівської крові, — подумав я, — лається вона, мов вантажник».
Я опустив держаки возика, постукав її по плечу й витяг з кобури револьвер містера Боудітча. Питально підняв брови. Я не був певен, чи вона зрозуміла, але міг не перейматися. У її широкій усмішці бракувало кількох зубів.
— НЄ, НЄ, ТАКОГО Я НЕ МАЮ! АРБАЛЕТ! — Вона жестами показала, як піднімає арбалет. — САМА СОБІ ЗРОБИЛА! І Є ЩЕ ДЕЩО, НАВІТЬ КРАЩЕ! АДРІАН ПРИНІС, КОЛИ ВОНА БУЛА ЩЕ ЗОВСІМ ЦУЦЕНЯМ!
Підійшовши до дверей, вона штовхнула їх мускулястим плечем. Я вийняв Радар з возика і спробував поставити на лапи. Вона змогла стати й пройтися, але біля кам’яної сходинки завагалася й озирнулася на мене: «Допоможи». Я підняв її і заніс у будинок. Усередині була одна велика кругла кімната, і ще одна, менша, ховалася, мабуть, за блакитною оксамитовою шторою, прикрашеною шкарлатно-золотими нитками. Були там піч, крихітна кухонька й робочий стіл, захаращений інструментами. А ще на тому столі лежали стріли на різних стадіях готовності й стояв плетений кошик, що містив кілька вже готових. Їхні наконечники заблищали, коли жінка дістала довгий сірник і запалила кілька олійних ламп. Я взяв одну стрілу, щоб ближче роздивитися наконечник. Золотий. І гострий. Коли я торкнувся вістря подушечкою вказівного пальця, на тому місці вмить виступила краплина крові.
— ТАК, ОБЕРЕЖНО, ЧИ ТИ ХОЧЕШ ЗАПОДІЯТИ СОБІ ГОРЕ?
Ухопивши мене за сорочку, вона потягла мене до оббитої бляхою раковини. Над нею висіла ручна помпа рукомийника. Клаудія кілька разів сильно на неї натисла, щоб запустити, а потім підставила мій скривавлений палець під струмінь крижаної води.
— Та це маленька… — почав я, але здався на її ласку.
Промивши, вона мене налякала тим, що поцілувала вавку.
— СІДАЙ! ВІДПОЧИВАЙ! СКОРО ПОЇМО! ТРЕБА ПОДБАТИ ПРО ТВОЮ СОБАКУ, А ПОТІМ — ПРО ТВОЇ ЛАПИ!
Вона поставила на плиту чайник, а коли він нагрівся, але не парував, витягла з-під раковини тазик і наповнила його. У воду додала якусь смердючу речовину з череп’яного глечика, що стояв на одній з полиць. На тих полицях було повно всякого добра — щось у каністрах, щось у пакунках, схожих на марлеві, перев’язаних шпагатом, а здебільшого в скляних банках. На стіні праворуч від оксамитової штори висів арбалет, і вигляд у нього був серйозний. Загалом цей будинок нагадав мені прикордонний дім, а Клаудія скидалася не на родичку короля, а на жінку з прикордоння, загартовану й готову до всього.
Намочивши ганчірку в смердючому розчині, вона викрутила її та присіла навпочіпки над Радар, яка зиркнула на неї з підозрою. Клаудія обережно притисла ганчірку до хворих задніх лап. А в процесі дивно туркотіла — думаю, то був спів. Він лунав то вище, то нижче, хоча її розмовний голос був незмінно гучний і монотонний, майже як оголошення по гучномовцю в школі. Я думав, Радар спробує відскочити чи навіть укусити, але вона не спробувала. Просто поклала голову на грубі мостини підлоги та вдоволено зітхнула.
Клаудія підсунула руки під тіло Радар:
— ПЕРЕВЕРНИСЯ, ЛЮБА! МЕНІ ТРЕБА ДРУГУ ЛАПУ!
Радар не перевернулася, а наче плюхнулася. Клаудія знову намочила тканину й узялася до роботи над другою задньою лапою. А закінчивши, викинула ганчірку в бляшану раковину й узяла ще дві. Намочила їх, викрутила і повернулася до мене.
— ПРОСТЯГНИ ЇХ УПЕРЕД, ЮНИЙ ПРИНЦЕ! ТАК ВУДІ НАЗИВАВ ТЕБЕ В МОЄМУ СНІ!