Відсунувши оксамитову завісу, вона поманила мене всередину. У великій кімнаті був порядок, чого не скажеш про її спальню. Я б не наважився назвати Клаудію неохайною в її приватному помешканні, проте… а знаєте, насправді б наважився. Дві зіжмакані клаптикові ковдри були відкинуті на ліжку. Штани, сорочки й спіднє, схоже на бавовняні панталони й натільні сорочки, були розкидані по підлозі. Клаудія ногами відкидала речі з дороги, ведучи мене вглиб кімнатки. Мене менше цікавило те, що вона має мені показати, ніж наступ вовків надворі. А це таки був наступ, бо удари в стіну її хисткого дерев’яного будиночка тепер майже не припинялися. Я боявся, що атака триватиме, навіть якщо хмари затулять місяць. Вовки були збуджені й жадали крові.
Вона відчинила двері, за якими відкрилася кімнатка завбільшки з шафу, де стояв компостний туалет, що, безумовно, походив з мого світу.
— СРАЛЬНИК! — оголосила вона. — У РАЗІ, ЯКЩО ТОБІ ВНОЧІ ЗАХОЧЕТЬСЯ ДО ВІТРУ! НЕ БІЙСЯ МЕНЕ РОЗБУДИТИ, Я СПЛЮ, ЯК ТА КАМЕНЮКА!
Я не сумнівався, бо ж вона ще й глуха, як каменюка. Але якщо вовки прорвуться всередину, туалет мені не знадобиться. Ні сьогодні, ні взагалі. На слух здавалося, що їх там десятки і всі вони йдуть на прорив, поки Клаудія проводила мені екскурсію будинком.
— А ТЕПЕР УВАГА СЮДИ!
Долонею Клаудія зсунула панель біля туалету. Усередині лежав автомобільний акумулятор з наліпкою «ACDelco». До клем кріпилися затискачі. Проводи тяглися до якогось конвертера струму. З конвертера виходив ще один провід, під’єднаний до звичайного на вигляд вимикача. Клаудія широко всміхалася.
— ЦЕ АДРІАН ПРИНІС! А БІСОВІ ВОВКИ НЕНАВИДЯТЬ!
«Боягузи приносять подарунки», — подумав я.
Вона клацнула вимикачем. І раптом повітря розірвав такий оглушливий рейвах, наче купу автомобільних клаксонів підсилили в п’ятдесят-сто разів. Я затулив вуха руками, боячись, що оглухну так само, як Клаудія. Через десять-п’ятнадцять довжелезних секунд вона знову натиснула на вимикач. Я обережно відкрив вуха. Радар у великій кімнаті гавкала як ненормальна, але вовки стихли.
— ШІСТЬ КОЛОНОК! ЦІ УЙОБКИ ТІКАЮТЬ ДО ЛІСУ ТАК, НАЧЕ В НИХ ХВОСТИ ПІДПАЛЕНІ! ЯК ТОБІ, ШАРЛІ? ДОСИТЬ ГУЧНО БУЛО?
Я кивнув і постукав долонями по вухах. Ніщо на світі не змогло б довго витримувати такий звуковий обстріл.
— ЖАЛЬ, ЩО Я НЕ ЧУЮ! — виголосила Клаудія. — АЛЕ ВІДЧУВАЮ ЗУБАМИ! ХА!
Блокнот і олівець досі були в мене. Я написав і підняв:
Замислившись, вона всміхнулась і поплескала мене по щоці.
— Я ДАЮ ТОБІ ХАРЧ І ДАХ НАД ГОЛОВОЮ, А ТИ ПРИНЕСЕШ МЕНІ ЩЕ ОДИН! СПРАВЕДЛИВИЙ ОБМІН, ЮНИЙ ПРИНЦЕ? Я КАЖУ «ТАК»!
Спав я біля печі, як у Дори. Лежати й прокручувати в голові своє становище тієї ночі не вийшло: Клаудія дала мені стос рушників замість подушки, і я вирубився одразу, як голова їх торкнулась. А через дві секунди — за відчуттями — вона вже трясла мене за плече, щоб розбудити. На ній було довге пальто з аплікацією у вигляді метеликів, теж Дорина робота.
— Що? — простогнав я. — Дайте поспати.
— НЄ, НЄ, НЄ! — Навіть глуха, вона прекрасно зрозуміла, що я сказав. — ВСТАВАЙ, ШАРЛІ! У ТЕБЕ ПОПЕРЕДУ ДОВГА ДОРОГА! ПОРА ВИРУШАТИ! ДО ТОГО Ж Я ХОЧУ ТОБІ ДЕЩО ПОКАЗАТИ!
Я спробував лягти, але вона мене знову потягла на себе й посадила.
— ТВОЯ СОБАКА ЧЕКАЄ! Я НА НОГАХ УЖЕ ГОДИНУ ЧИ Й БІЛЬШЕ! СОБАКА ТЕЖ! ВОНА ОТРИМАЛА ЩЕ ОДНУ ДОЗУ МАЗІ Й ПОЖВАВІШАЛА! САМ ПОДИВИСЯ!
Радар стояла в неї за спиною, махала хвостом. Побачивши, що я дивлюся, вона тицьнулася носом мені в шию і лизнула в щоку. Я встав. Ноги боліли сильно, руки й плечі — ще сильніше. Я зробив оберти руками, потім з десяток разів знизував плечима вперед, як на розминці під час досезонного футбольного тренування.
— ЗРОБИ СВОЇ РАНКОВІ СПРАВИ! КОЛИ ВИЙДЕШ, Я ДАМ ТОБІ ЩОСЬ ТЕПЛЕ ПОЇСТИ!
Я пішов у маленьку вбиральню, де вона залишила мені тазик теплої води й брусок твердого жовтого мила. Я помочився, вмився, вимив руки. На стіні висів квадратик дзеркала, не більший за дзеркало заднього огляду в машині. Було воно в подряпинах і плямах, та коли я нахилився ближче, то роздивився себе. Випроставшись, я розвернувся, щоб уже йти, але потім придивився уважніше. Чи то мені здалося, чи моє каштанове волосся трохи посвітлішало. Таке бувало влітку, після днів, проведених на сонці, але тут не було сонця, тільки низько навислі хмари. Вони розступалися лише вночі, й крізь них просвічувало сяйво місяця.
Я вирішив, що це просто гра світла олійної лампи й затуманеного уламка дзеркала. Коли я вийшов, Клаудія дала мені товсту скибку хліба, в яку була загорнута подвійна порція яєчні-бовтанки. Я поглинув сніданок, як голодне вовчисько (не знаю, каламбур це чи ні).
Клаудія простягла мені мій наплічник:
— Я ПОКЛАЛА ТОБІ ВОДУ Й ХОЛОДНИЙ ЧАЙ! ПАПІР З ОЛІВЦЕМ ТЕЖ, ПРО ВСЯК! ВОЗИК, ЯКИЙ ТИ ТЯГНУВ, ЗАЛИШИТЬСЯ ТУТ!
Я похитав головою і пантомімою показав, як підіймаю держаки.
— НЄ, НЄ, НЄ! ЗАБУДЬ ПРО НЬОГО ДО ТОГО ЧАСУ, КОЛИ ПОВЕРНЕШСЯ З МОЇМ ТРИКОЛІСНИМ!
— Я не можу взяти ваш велосипед!
Вона відвернулась і не чула.