Казка полностью

Він знав, що подіяло. Якщо він, прориваючись на своє­му електромобілі крізь загін нічних солдатів, не бачив, як вона бігла, то бачили інші.

— Так.

— Тобі пощастило. Сонячний годинник небезпечний. Я думав, що вбивство Ельзи в її басейні покінчить із його силою, але стара магія вперта.

Ельза. Отже, таким було ім’я Аріель у цьому світі.

— Я б міг послати кількох сірих, щоб вони розбили його молотами, але Вбивця Польоту має це схвалити, а він поки що цього не зробив. Думаю, це Петра нашіптує йому. Вона любить той старий сонячний годинник. Ти знаєш, на що здатна магія, Чарлі?

Я думав, що вона здатна на що завгодно — наприклад, дозволяє таким безталанним мандрівникам, як я, відві­дувати інші світи, — але похитав головою.

— Вона дає людям надію, а надія небезпечна. Як ти вважаєш?

Я хотів сказати, що надія — це штучка з пір’ям, але вирішив тримати це при собі.

— Не знаю, пане.

Він посміхнувся, і на якусь мить я чітко побачив, як під губами проблиснула гола щелепа.

— Зате я знаю. Ще б пак. Що ще, крім надії на щасливе потойбічне життя, сподвигло мешканців твоєї нещасної провінції отруїти себе і своїх тварин, тоді як їхні молитви виявились нездатними повернути сірість навспак? Ось у тебе були приземлені надії, саме тому ти й утік. Тепер ти тут, а це таке місце, де для таких, як ти, всі надії поми­рають. І якщо не віриш у це зараз, то повіриш потім. Як ти пройшов повз Хану?

— Почекав, а потім ризикнув.

— Не тільки сильний, а й хоробрий! І треба ж тобі! — Він нахилився вперед, і я відчув його запах: сморід старої гнилі. — Ти ж не тільки через собаку наважився прийти в Лілімар, хіба не так? — Він підняв руку, демонструючи довгий ніготь. — Кажи правду, а то я переріжу тобі горло.

Я бовкнув:

— Золото.

Келлін махнув рукою, відхиляючи цю версію:

— У Лілі золото на кожному кроці. Трон, де Хана сидить, пердить і куняє, теж із золота.

— Не міг же я потягти трон, правда ж, пане?

Це його розсмішило. Звук був жахливий, схожий на клацання сухих кісток. Він зупинився так само різко, як і почав.

— Я чув… може, то й брехливі чутки… що там були такі маленькі золоті гранули…

— Скарбниця, авжеж. Але сам ти його ніколи не бачив?

— Ні.

— Ніколи не приходив на ігри й не витріщався на нього у скло?

— Ні.

Це вже був слизький шлях, бо я дуже приблизно уявляв, що він мав на увазі. І чи то не пастка.

— А Темний Колодязь? Невже про нього говорять навіть в Уллумі?

— Ну… так.

Мене кинуло в піт. Якщо допит триватиме ще, я точно наступлю на якусь міну. Я це знав.

— Але ти повернувся після сонячного годинника. Чому, Чарлі?

— Хотів вибратись до темряви. — Я випростався і спробував додати своєму обличчю і голосу трохи непокори. — Мені це майже вдалось.

Він знову посміхнувся. Під машкарою шкіри щирився череп. Чи був він — та й інші — колись людиною? Я припускав, що так.

— У цих словах відчувається біль, згоден? Стільки болю майже в кожному. — Він постукував по своїх нафарбованих губах отим жахливо довгим нігтем, втупившись у мене. — Мені начхати на тебе, Чарлі, і я тобі не вірю. Ні, зовсім не вірю. Так і тягне відправити тебе на «Ремені», та Вбивця Польоту цього не схвалить. Він хоче тридцятьох двох, а з тобою в «Малейн» нам не вистачає лиш одного. Тож повертайся ти в «Малейн».

Він підвищив голос до такого неприродно гучного крику, що мені захотілось затулити вуха, і на якусь мить над манірністю його червоного оксамитового смокінга залишився тільки череп, оповитий блакитним полум’ям.

— ААРОНЕ!

Двері відчинились, Аарон повернувся.

— Так, мій пане.

— Відведи його назад, але дорогою покажи йому «Ремені». Я хочу, щоб Чарлі побачив, що його доля — не найгірша в палаці, де колись правив король Джан, нехай би його ім’я було якнайшвидше забуте. І, Чарлі?

— Так?

— Сподіваюсь, ти сповна насолодився своїм візитом, а також чаєм із цукром. — Цього разу ілюзорна машкара його обличчя посміхалась в унісон із черепом, що являв собою реальність. — Бо такого частування ти більше ніколи не матимеш. Думаєш, що ти розумний, але я бачу тебе наскрізь. Думаєш, що ти твердий, але відм’якнеш. Забери його.

Аарон підняв свою гнучку палицю, але стояв трохи осторонь, тож мені не довелось торкатися його знесилювальної аури. І ось коли я дійшов до дверей і вже був готовий утекти з цієї жахливої кімнати, Келлін сказав:

— О Боже, мало не забув. Чарлі, повернись, будь ласка.

Я не раз передивлявся серіал «Коломбо» разом з батьком недільними вечорами й чудово знав трюк «Ще одне запитання», але все одно відчував усепоглинаючий страх.

Я повернувся і став біля стільця, на якому сидів перед тим. Келлін висунув шухлядку в чайному столику і щось дістав. Це був гаманець… але не мій. Мій був шкіряний «Лорд Бакстон», подарований татом на чотирнадцятиліття. А цей — пожмаканий, чорний і потертий.

— Що це? Хотілося б знати.

— Не знаю.